Камінний хрест. Новели

Адi!

І натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.

– Лиш шкiра та костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с поредна газдиня, тежко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав iй через вiкно могилу.

– Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть.

Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.

Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:

– А то тi, небого, в далеку могилу везу…

Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди похилив.

IV

– А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду свое дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п’ену.

– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та вiказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та и слушний чоловiк та не сховае дiдiв грейцiр.

– Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо…

Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здае ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м го вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тежкий, що горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав.

Хотiв-ем кiлько памнетки по собi лишити.

Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй спендив i окалiчiв-ем. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взев з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.

Очi замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд сонцем дрожить.