Я (Романтика)

Вiн так яро бив тварину, наче вибивав iй велике горе («вона ж досi не продовжила свого iснування, вона ж досi не завагiтнiла»). І здавалось, що в глибинах рiки ходить зграями риба i в хорiй млостi треться, ще треться й викидае, затоплюе iкрою рiку.

Анарх бадьоро ступав по дорiжцi.

Вiдсутнiсть рiвноваги цього ранку дала себе знати. До того ж цiеi ночi приснився йому якийсь рожевий сон i сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свiже повiтря, вiн навiть хотiв голосно зареготати, згадавши метранпажа й жахи минулого дня.

Анарх розкидав своi мускулястi руки i в млостi витягував свое грандiозне тiло. Вiн почував себе так, нiби тiльки-но вийшов iз лiкарнi, перемiгши хоробу. Такого душевного стану вiн давно вже не пiзнавав. Правда, i тепер ховався сумнiв. Хвилинами приходила мисль, що цей день не бiльше, як примара. Можливо, все це скоро розсiеться, пропаде.

«Ну, i хай пропадае – подумав вiн. – Лиш би не зараз».

Пiдводилось сонце, прекрасне, як i в першi днi народження свiту. Палахкотiв жовтожар.

Завагiтнiли яблунi й родили; тепер легко зiдхати в голубу далечiнь. Тiльки-но вiдлетiли ранковi сни крiзь яблуневий глуш i зупинились на дальнiх полях голубими незнайомками.

Скоро з палат повиходили хорi й сестри. Десь уже шумiла Унiкум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обiймав.

Анарх пiзнав приплив гарячоi крови i, коли в залi раптом ударив хтось по клявiшах, коли, спотикаючись, побiгла музика легкоi шансонетки й наздогнала його, вiн чiтко пiшов уперед. Вiн знав, що раптово може вирости башта неможливоi муки, i вiн поспiшав; зараз кипить над рiкою жовтожар, i зараз не треба думати, не треба знати.

Звернувши у дикий малинник, вiн зупинився й прислухався до шуму на санаторiйнiй зонi. Тодi ж, зиркнувши в той бiк, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельноi дорiжки, вiн побачив метранпажа. Пiдйом раптом пiдупав. Але зараз Карно викликав у нiм не бiльше, як приплив апатii.

Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипiла iндустрiя: розбiгались роздорiжжя й залiзницi.

До промислового центру спiшили з усiх кiнцiв путi. Кожнi п’ятнадцять хвилин вилiтали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республiки.

Високо пiдвiвши голову, мовчки, iшов до кульмiнацiйноi крапки анарх. І тiльки, коли в листянику майнула спiдниця, вiн зупинився.

Анарх одкинув у бiк гiлку й побачив сестру Катрю.

Вона пiдiйшла до нього, як i завжди, печальна.

– Раненько ви пiдвелися сьогоднi! – сказала сестра Катря.