Хлопчики Джо

– Гадаю, ти не захочеш приiхати подивитися на наше нове поселення разом з iншими? Чи картини реального життя непривабливi для тебе? – запитав Ден, намагаючись набути шанобливого вигляду, з яким усi хлопчики зверталися до Принцеси.

– Я збираюся до Рима, де навчатимуся кiлька рокiв. Вся мистецька краса свiту зiбрана там. Цiлого життя не вистачить, щоб насолодитися ii спогляданням, – повчально проказала Бесс.

– Рим – заплiснявiлий старий склеп, якщо порiвнювати його iз «Садом богiв» i величними Скелястими горами.

Менi байдуже до мистецтва. Природа – ось все, що важливо для мене. Я мiг би показати тобi таке, що приголомшило б i тебе, i твоiх старих майстрiв! Краще приiжджай разом з усiма. Джозi скакатиме на конях, а ти iх тим часом малюватимеш i лiпитимеш. Якщо стадо з сотнi чудових мустангiв не зможе показати тобi, в чому полягае справжня краса, я визнаю свою поразку, – запально мовив Ден.

– Я приiду коли-небудь з татом, щоб подивитися, що краще: мустанги, конi святого Марка чи тi, що стоять на Капiтолiйському пагорбi.

Будь ласка, не ображай моi iдеали, а я спробую полюбити твоi, – сказала Бесс, починаючи думати, що Захiд, можливо, вартуе того, щоб на нього поглянути.

– Домовилися! Я твердо впевнений, що всi американцi мають спочатку оглянути всi куточки своеi краiни, а вже потiм прямувати в чужi краi, – завважив Ден.

– Новий Свiт мае певнi переваги, проте е вони i в Старого Свiту. В Англii жiнки мають право голосувати, а в нас – нi. Менi соромно за Америку.

Їй слiд було б бути попереду iнших краiн у всiх хороших починаннях! – вигукнула Нен, яка вже встигла поборотися за права жiнок.

– О, будь ласка, не треба! Люди нiяк не можуть дiйти згоди щодо цього питання й обзивають один одного лайливими словами. Цього вечора збережiмо мир i спокiй! – благала Дейзi, яка терпiти не могла суперечок.

– Ви, жiнки, зможете голосувати скiльки завгодно в нашому новому мiстечку, а також висувати своi кандидатури на посади мера й членiв мiського правлiння.

У нас буде повна свобода для всiх, а iнакше я не зможу жити в цьому мiсцi, – сказав Ден, додавши зi смiхом: – Я бачу панi Шибайголову та панi Шекспiр Смiт, як i ранiше, розходяться в думках.

– Якби всi завжди були згоднi, ми нiколи нi в чому не домоглися б успiху. Дейзi – сама чарiвнiсть, але в неi застарiлi погляди. Тож я намагаюся додати iй смiливостi такими розмовами, щоб наступноi осенi вона поiхала й проголосувала разом зi мною.