Глибше, ніж секс

Я долила окропу в ii чашку та кинула новий пакетик.

– Менi треба вiдiйти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дiвчина спiдлоба глипнула на мене й сказала:

– Та що зi мною, бляха, станеться?

– До бiса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано вiдповiла я. Оце ж кончена, iй-богу!

– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!

Я озирнулася, але нiчого не вiдповiла.

«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кiмнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пiв години була призначена зустрiч iз Денисом, тому часу на прибирання в мене не було.

«Ну хоч вiкна повiдчиняю, чи що?»

Мiй портфель ще, напевне, вiд того вечора був брудним, але я лiнувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собi щоразу, а слiди бруду тим часом нiкуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типовоi нетиповоi» – i пiшла в коридор. Взулася, кинула до кишенi ключi, згадала, що тепер маю сусiдку, вiдчепила вiд зв’язки один i понесла до кухнi, у якiй боролася iз похмiллям нова спiвмешканка.

– Ось ключ вiд квартири, будь добра, не просри його, – iз цими словами я поклала ключi на стiл перед дiвчиною. – Менi знову вночi чекати «тiла»?

– Та не буду я бухати, заспокiйся. Досить з мене вчорашнього…

– Ну, тодi бувай.

– Давай… – позiхнувши вiдповiла сусiдка й додала услiд, – я Вiолетта, до речi.

– Єва, – кинула я у вiдповiдь, лише зараз подумавши про те, що досi не знала ii iменi.

Я швидким кроком спустилася сходами i вiдчинила важкi вхiднi дверi пiд’iзду.

Довелося натиснути на них всiм тiлом, щоб зрушити з мiсця. Перед пiд’iздом лежали тi самi пси, що недавно ласували зiпсованими котлетами з мого холодильника. Я привiталася, почухала iх по головi й пiшла далi. А як же без цього?

Попри те, що вчора мене картали думки про те, що, впустивши Вiолетту до себе, я прирекла себе цим на пограбування чи смерть, в глибинi душi менi не було настiльки тривожно. Мiж iншим, iз цих двох варiантiв безпечнiшим було б убивство, тому що за якi грошi я б повертала власницi квартири всю бiсову технiку? Я не знала цiеi Вiолетти, але менi було спокiйно за неi.

Інодi малознайомi люди викликають у тебе довiру, i ти хоч вбийся, але пояснити цього не можеш. Ти просто iм вiриш, наче один з пари найважливiших органiв – серце або мозок – заспокоюе iншого, мовлячи: «Чувак, просто довiрся, я знаю, що все буде окей», а iншiй вiдповiдае: «Добре, я вiрю тобi, чувак».