Оля

Тверда долоня подруги надiйно ховала ii тонкi пальцi пiд собою.

– Не може цього бути! – Ольга рвучко сiла. Далi зняла взуття i босонiж перейшла на iнший бiк струмка. Там опустилася на колiна, а за кiлька хвилин повернулась iз букетом тендiтних квiтiв у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!

Усi четверо iз цiкавiстю обступили Ольгу. І справдi, вона тримала в руках букет бiло-жовтих едельвейсiв.

– Тепер менi в коханнi пощастить, – усмiхалася на всi зуби Ольга.

– Кажуть, якщо подаруеш квiтку комусь, то та людина тебе i полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квiти.

 – Вiддай менi, ти ж не хлопець, що квiти комусь дарувати.

– Ще чого! – Ольга вiдсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловiк мае дарувати?

Августа переминалася з ноги на ногу:

– Олю, а подаруй iх менi, – ледве наважилася промовити.

– Дурна, чи що? – розсмiялася iй в обличчя подруга. – То ж для коханого.

– А дочекаються? – Юлько спробував силою вiдiбрати букет. – Менi потрiбнiше.

– Не пiдходь.

Я цi квiти засушу – i чекатимуть скiльки треба.

Додому поверталися втомленi.

– Слухай, Августо, ти як думаеш, то правда? – бiля самих ворiт власного будинку Ольга раптом зупинилася.

– Що саме?

– Ну, що той, кому я подарую квiтку, мене покохае?

– А менi як знати. Може. А що, е кому?

– Ну, може, i е. Не хочу про це говорити.

Ольга поцiлувала подружку в щоку i побiгла додому.

Августа ще кiлька хвилин постояла бiля ворiт, а потiм пiшла. Душу розривало вiд почуттiв: щастя вiд чудового дня i незрозумiлоi тривоги.

Вдома сiла за малювання. Лише це заспокоювало.

Чернiвцi, 1895

Ольга йшла вулицею, притримуючи однiею рукою подiл довгоi незручноi сукнi, а iншою притискала стос паперiв пiд рукою.

Брукiвка пiд ногами пiсля дощу була слизькою i потребувала особливоi уваги. Осiнь.

Ольга не любила нi мокрi вулицi, нi ось цей холодний вiтер, що поривався зняти ii капелюшка та насмiшити всю вулицю, коли б вона за ним побiгла. Та й чи побiгла б? Певне, що просто провела б поглядом i пiшла далi.

Хоча така втрата була б помiтною в ii теперiшньому матерiальному становищi.

Пiдвода з коричневим i лискучим конем проiхала зовсiм поруч, у нiздрi вдарив неприемний запах, i жiнка майже вiдчула, як колесо прокотилося так близько вiд подолу ii сукнi, що ще трохи – i зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче вiд сну прокинулася. Вона – на вулицi Панськiй. Куди йде? Навiть не вiдразу знайшлась iз вiдповiддю.