Оля

А на ранок iз важкою вiд втоми i думок головою йшов на заняття. Успiшнiсть падала, та й байдуже.

Одного разу вiн не стримався. Замiсть того щоб обiйняти Аделiю, як завжди, зловив ii голову обома руками, закинув назад i поцiлував. Якусь мить йому навiть здалося, що вона не проти. Тонкi й ледь вологi губи навiть не ворухнулися пiд його устами. Але вже за секунду вiдчув, як ii руки з силою вперлися йому в груди, тiло напружилось. Аделiя вiдштовхнула Осипа впевнено, навiть по-чоловiчому сильно.

– Не треба було цього робити! – обличчя жiнки горiло рум’янцем, а очi блистiли.

Осип бачив, як пульсуе на ii шиi вена.

– Пробач. Не стримався.

– Йди звiдси. Я скажу, щоб тобi принесли грошi за весь попереднiй мiсяць у гiмназiю. Мае вистачити, поки знайдеш iнший пiдробiток. Ми не можемо бiльше бачитися.

Аделiя повернулася спиною i пiшла.

– Через таку дурницю?

– Дурницю? – Жiнка повiльно обернулася. – Кажеш, дурницю? – Їi погляд був гострим, як шабля. Нiколи досi не бачив Аделiю такою.

– Ти сама мене до цього штовхала.

Сама заговорила перша. Якби ти не хотiла – я б не залишився тут жодного разу.

Аделiя повiльно втягнула повiтря носом. Пауза була схожа на затишшя перед грозою.

– Сама? А що ти? Де був ти? Це ти, зрештою, чоловiк, хоч i молодший за мене. Ти мiг вiдмовитися. Пiти. Ще тодi, коли залишився вперше. У будь-який iз iнших днiв. Я нiколи тебе не тримала. І то було б по-чоловiчому.

Жiнка пiдняла подiл сукнi й пiшла геть. Осип залишився посеред саду. Почекав, поки в будинку засвiтиться, – думав, що жiнцi минеться i вона його перепросить.

Але марно.

Десь за два днi якийсь просто одягнутий чоловiк принiс йому грошi вiд Ольховських. А з ними – ледь теплий згорток – пахучi Аделинi пироги. Як нагадування про те, що вiн втратив.

Зараз, через роки, вiн ненавидiв себе за ту малодушнiсть. Адже i справдi мiг пiти з ii дому з яблуком у кишенi та назавжди залишитися добрим юним учителем двох збитошних Петрiв. Але пiддався. Так само i потiм – мiг пiти до неi, просити зустрiчей, вибачатись.

Але пiддався знову. Бо вона вирiшила. А вiн сам навiть не спробував сказати вголос, чого хоче.

Тепер, вже поважний журналiст i редактор газети, Маковей сидiв за робочим столом, жував пироги i запивав холодним чаем. Кобилянська була сильною. Навiть зовсiм не жiноче рукостискання давало зрозумiти, хто з них головний.

Сховавши горнята в шафу, розгорнув рукопис, який вона принесла. Пробiгся очима. Твiр був чудовим навiть з першого погляду.