Оля

Августа мала з собою добротний плащ iз грубоi тканини, а Ольга була в самiй лише лiтнiй сукнi.

– Вiзьми, – простягнула плащ в однiй руцi, а iншою пригладила мокре волосся.

– А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.

– Нiчого менi не станеться. А тобi хворiти не можна. У вашiй хатi ще тiльки слабостi й не вистачало.

Августа рiшуче розгорнула плащ i вмостила на плечi Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.

Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську.

А коли стала на порозi хати, мокра, як хлющ, iз плащем у руках, батько не витримав:

– Ольгу вiд дощу ховала?

– А кого ж.

– Сама чому не одягла?

– А що менi буде?

– Не менше, нiж iй.

– Та ти що, – всмiхнулася кутиком губ, – я сильна i здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Їi треба захищати.

Августа зажмурилась i пригадала, якою тендiтною i маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли пiд тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холоднi краплi з капюшона часом падали на ii щоки.

Десь у животi розливалося ледь вловиме тепло i хотiлося стерти тi краплини з обличчя i поцiлувати там, де вони щойно були.

Тато стояв просто перед Августою i дивився у вiчi, наче щось у них шукав.

– Господи Боже, – прошепотiв, – та вона тобi дорожча, нiж ти сама…

Батько розвернувся i пiшов у хату, а Августа стояла на ганку, поки з неi стiкали патьоки дощовоi води. Чи була iй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна.

Нiколи про те не думала. Але з того дня батько часом нiби навмисне вигадував iй роботу саме на той час, коли та мала зустрiчатися з Кобилянською.

Зараз, у сирiй вiденськiй квартирi, Августа почувалася майже так само, як тодi, пiд холодним лiтнiм дощем. Вона майже фiзично вiдчувала, як холоднi краплi товаришування з Маковеем б’ють Ользi у лице i розумiла, що мусить вiд них подругу захистити.

Лист на столi бiлiв, як занадто рiзка у кiмнатi пляма, i був передвiсником цiлком можливоi поразки Августи у цiй битвi.

Дiвчина кинулася до столу i зiм’яла пiддатливий папiр у щiльну кулю. Далi збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дiстала з-пiд лiжка важку коричневу валiзу, з якою колись приiхала до Вiдня, розкрила i запхала зiм’яту паперову кульку десь мiж iнших дрiбниць, якi не мала намiру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валiзу i штовхнула ii далi пiд постiль.