На твердій землі

Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання, потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойськi фiльми. Є це свiт, що виломився з iсторii, покинув традицiю, знайшов своi власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох.

Так, далебi, нелегко окреслити той насторожений настрiй, що весь виповняе мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi пройшли цей континент.

Це було так недавно. Пралiси, озера, дикi рiки, прерii, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть вигiдним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене все солiдне, спокiйне, привiтливе. Увiйде людина у темно-синiй унiформi, запитае чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком i призначенням, i за п’ять днiв i п’ять ночей вона заведе мене на другий кiнець континенту.

За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати iх думки, звiдки вони i хто вони i чого залишили минуле. Їх очi зраджували пережите. Вони не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо, вони все ще бачать табори Колими, Авшвiцу, гарячi пристрастi, холоднi бункери, танки, лiтаючi фортецi. Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи.

Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю Сполучених Стейтiв, земля вкрита iнеем, минають будови, гаi, поля, ферми.

Згодом знов вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом обережно в’iжджаемо до великого мiста Монтреал.

Пiсля Европи приемно бачити цiле, незруйноване мiсто, нiде нiяких руiн, яскравi неоновi реклами, многолюднi вулицi i безконечна кiлькiсть моторових возiв. На перонi чути англiйську, французьку, нiмецьку, украiнську мови, я пручаюсь з кожним написом, моi настроi розгубленi, почуття осамiтнення.

Пересiдання на нормальний «Кенедiен Пасифiк» – експрес, якого завданням пересiкти континент i викинути мене на березi Тихого океану. Неймовiрнi простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони лежать спокiйно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподiваються. Земля жива й насторожена, вона плануе свою казку майбутнього i розказуе ii вiтрам, деревам, водi… І довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до людського серця i мiзку.