Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Дiвчата йдуть спершу повiльно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лiсу, наддають ходи, i ми опиняемося вже на плоскогiр’i, дме дужий вiтер, i до мети вже кiлька крокiв.

«Кайзерiвська панорама». Єдина розвага у Фрiдляндi. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподiвався, ввiйшов у облiплених снiгом чоботях i тепер, сидячи перед скляним вiчком, упираюся в килим самими носаками чобiт. Я забув, як влаштовано панораму, i якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити вiд крiсла до крiсла.

Всiм орудуе старий чоловiк, що сидить за освiтленим столиком i читае «Ілюстрований свiт». По якiмсь часi вiн умикае для мене аристон. Перегодя приходять ще двi лiтнi жiнки, сiдають праворуч вiд мене, потiм ще одна, сiдае лiворуч. Брешiя, Кремона, Верона. Люди всерединi – наче вощанi ляльки, прикрiпленi пiдошвами до брукiвки. Надгробки: жiнка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила дверi й ще озираеться назад. Сiм’я, попереду юнак, читае, тримаючи руку бiля скронi, хлопчик праворуч напинае лука без тятиви. Пам’ятник героевi Тiто Шперi: довкола нього безладно й натхненно розвiюеться одяг. Блуза, капелюх iз широкими крисами. Картинки живiшi, нiж у кiно, позаяк вiдкривають поглядовi спокiй реальностi. Кiно надае тому, що бачиш, неспокою руху, спокiй погляду видаеться важливiшим. Гладенька пiдлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосiб не поеднаються кiнематограф i стереоскоп? Плакати з «Пiльзенським вiрером», знайомi ще з Брешii. Рiзниця мiж слуханням розповiдi про панораму i спогляданням панорами бiльша, нiж рiзниця мiж спогляданням панорами й спогляданням реальностi. Базар, де продаеться старий мотлох, у Кремонi. Наприкiнцi хотiв сказати тому старому чоловiковi, як менi тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Вiдчинено вiд десятоi до десятоi.

У вiтринi книгарнi вгледiв «Лiтературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змiнив це рiшення, потiм знов повернувся до нього, часто зупиняючись у рiзну пору дня перед вiтриною.

Книгарня здавалася менi такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок свiту з Фрiдляндом я вiдчував тiльки тут, i зв’язок цей був такий ненадiйний. Та позаяк будь-яка занедбанiсть оживляе в менi тепло, то невдовзi я вiдчув, що книгарня може подарувати щастя, i якось ступив до неi, щоб бодай побачити ii всерединi. Науковi твори там не потрiбнi були, й тому полицi мали, по сутi, ще белетристичнiший вигляд, нiж у мiських книгарнях.