Повість про Ґендзі. Книга II

Але ж з дитинства, звiдусiль оточений чарiвними жiнками, вiн звик до того, що всi вони гарнi. Навiть панi Оомiя, незважаючи на стан монахинi, залишалася досi миловидою. Тому вiн з деякою зневагою ставився до Ханацiрусато зi Схiдноi садиби, яка i в молодостi не вiдрiзнялася особливою красою, а тепер, надмiрно худа, з порiдiлим волоссям, справляла зовсiм неприемне враження.

Наприкiнцi року панi Оомiя поспiшила приготувати онуковi – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як i ранiше, воно призначене для придворного шостого рангу, Югiрi й дивитися на нього не захотiв.

«І навiщо ви так старалися, якщо я навiть не впевнений, чи взагалi пiду в палац на Новий рiк?» – заявив вiн. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, нiби старий чоловiк, який втратив цiкавiсть до життя», – дорiкнула йому панi. «Хоча, звiсно, я не старий, але менi здаеться, що у мене i справдi вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив вiн зi сльозами на очах. «Напевне, не може забути ii», – подумала панi й вiд спiвчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловiк навiть низького рангу мае зберiгати гiднiсть, – сказала вона. – Не годиться впадати у вiдчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогоднi це поганий знак». «Та начебто нiщо. От тiльки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому менi неприемно перебувати в палацi навiть протягом короткого часу. Якби був живий мiй дiд, мене нiхто навiть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цураеться, але вiн надто суворий, тож навiть в його покоi я не смiю заходити i бачуся з ним лише тодi, коли вiн бувае в Схiднiй садибi. Одна лише панi Захiдних покоiв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – вiдповiв Югiрi, приховуючи сльози, що стiкали по щоках. Зворушена його смутком, панi Оомiя не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матiр’ю розбивае серце кожноi людини незалежно вiд ii звання, – сказала панi Оомiя, – але вона рано чи пiзно досягае становища, визначеного долею, i тодi вже нiхто не наважуеться з неi кепкувати. А тому не пiддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дiд так рано залишив нас! Хоча, звiсно, ви маете надiйного опiкуна, але, на жаль, вiн не завжди вiдгукуеться на моi прохання. А мiнiстр Двору, хоч люди i вихваляють його, змiнив свое ставлення до мене настiльки, що я вже готова нарiкати на власне довголiття.