Син Вовка

Мейсон… далеко, далеко на пiвночi ялина, снiгом i роками обтяжена, роздавила його. Та його кохання було велике, й вiн мав багато золота. Жiнка взяла золото, взяла сина, що чоловiк iй залишив, i подалася в довгу мандрiвку, а через безлiч снiв прибула до землi, де й узимку свiтить сонце. Там вона живе й досi. Там немае анi кусючого морозу, анi снiгу, там улiтку опiвночi не свiтить сонце i нема темряви в зимовi полуднi.

Прийшов другий посланець кликати ватага на раду й перепинив iхню мову. Макензi, виштовхуючи його в снiг, скинув оком надвiр i помiтив, що перед вогнищем похитуються постатi, почув ритмiчний спiв чоловiчих басiв i зрозумiв, що то шаман роздмухуе гнiв свого народу.

Не можна було гаятись далi. Вiн знов обернувся до ватага.

– Слухай! Я хочу взяти твою дочку. А ось глянь! Тютюн, чай, багато мiрок цукру, теплi укривала, хустки гарнi й великi; а оце справжня рушниця й багато куль до неi та пороху.

– Нi, – вiдповiв старий, перемагаючи спокусу, що охопила його на вигляд таких скарбiв, розкладених перед ним.

 – Он там зiбрався мiй люд, i вiн не хоче, щоб я вiддавав тобi дочку.

– Але ж ти – ватаг.

– Проте юнаки лютують, що Вовки забирають наших дiвчат, i iм нема з ким одружитися.

– Слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Ще нiч не обернеться на день, як Вовк пожене своiх собак до Схiдних гiр i ще далi, аж до краiни Юкону. І Заринска буде протоптувати стежку його собакам.

– А може, нiч не дiйде й половини, як моi юнаки кинуть Вовкове м’ясо собакам, а кiстки його лежатимуть пiд снiгом, аж доки весняне сонце розтопить той снiг.

Це була погроза у вiдповiдь на погрозу. Бронзове обличчя Вiдлюдькове спалахнуло. Вiн пiдвищив голос. Ватагова дружина, що досi сидiла байдужа, спробувала пiдлiзти до виходу. Спiв надворi раптом урвався, стало чути гомiн багатьох голосiв. Макензi брутально штовхнув стару назад на хутряну постiль.

– Знову я звертаюся до тебе, слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Вовк умре, мiцно зцiпивши зуби, i разом з ним заснуть десять найдужчих чоловiкiв iз твого племенi – а вони тобi потрiбнi, бо полювання тiльки-но почалося i за кiлька мiсяцiв доведеться вже й рибу ловити.

Та й знов же, яка тобi користь iз того, що я помру? Я знаю звичай твого народу: з мого добра тобi дiстанеться невелика частка. Вiддай менi дочку свою, i все це добро буде твое. Однаково ж сюди прийдуть моi брати, iх багато, i вони невситимi, i Круковi дочки родитимуть дiтей у Вовчих вiгвамах. Мiй народ бiльший, нiж твiй. Так судилося. Вiддаси менi дочку, i все буде гаразд.