Син Вовка

Усi стали викликати Лиса й не замовкли, аж доки вийшов наперед один молодий парубок i почав промовляти:

– Браття! Шаман сказав мудре слово. Вовки беруть наших жiнок, i нам нема кому народжувати дiтей. Нас лишилася жменька. Вовки забрали в нас теплi хутра, а нам за них дали злого духа, що живе в пляшках, i одежу, зроблену не з бобрових чи рисячих шкур, а з трави. Вона не грiе, i нашi чоловiки помирають вiд дивних хвороб. Я, Лис, не маю дружини, а чому? Двiчi тi дiвчата, що були менi до вподоби, пiшли до Вовчого табору.

Тепер я знов наскладав хутра з бобрiв, лосiв та оленiв, щоб ним здобути ласки в Тлiнг-Тiнега й одружитися з його дочкою Заринскою. Але вона вже стоiть на лижвах, щоб утоптувати стежку Вовковим собакам. Я кажу не тiльки за себе самого. Те саме, що я, зробив i Ведмiдь. Вiн теж радий бути батьком ii дiтей i назбирав задля цього багато хутра. Я кажу за всiх молодих мисливцiв, що ще не мають дружин. Вовки завше голоднi. Завше вони беруть краще м’ясо на полюваннi. А Крукам лишаються покидьки.

– Ондечки сидить Гукла, – мовив далi вiн i безжально показав на дiвчину-калiку. – В неi ноги зiгнутi, як березовi перетинки в човнi. Вона не може анi дрова збирати, анi зносити впольовану здобич. Чи ж Вовки ii вибрали?

– Правда! Правда! – загукали iндiяни.

– А онде Мойрi. Злий дух перекосив iй очi. Навiть дiти лякаються, як побачать ii; кажуть, що сам ведмiдь уступаеться iй з дороги. То вибрали ii Вовки?

Знов грiзно залунали схвальнi вигуки.

– Там сидить Пiшет. Вона не чуе моеi мови. Вона нiколи не чуе пташиного спiву, голосу свого чоловiка, щебету своеi дитини. Вона перебувае в Бiлiй Тишi. Хiба Вовки хоч глянули на неi? Нi! Вони беруть найкращу дичину, а нам лишаеться послiд. Браття, так далi не повинно бути! Не пустимо бiльше Вовкiв до нашого вогнища. Час настав.

Пурпурове, зелене й жовте полум’я пiвнiчного сяйва запалило небо вiд обрiю до обрiю. А Лис, пiдвiвши голову i руки знявши, дiйшов найвищоi нестями:

– Гляньте! Духи наших батькiв повстали, i цiеi ночi великi подii стануться!

Вiн вiдступив, i мисливцi виштовхнули наперед ще одного засоромленого юнака.

Цей був на голову вищий за iнших, а голi груди нiби навмисне дражнили мороз. Юнак не знав, як почати, й переступав з ноги на ногу. Слова не йшли у нього з вуст, i вiн ще бiльше бентежився. На обличчя йому лячно було глянути: певне, колись його понiвечило якимось нещадноi сили ударом.