Син Вовка

– Я знаю, що наша подорож може не вдатися, коли ви не поiдете, – сказав солодко Слоупер, – але гадаю, як ми добре постараемося, то якось уже дамо собi раду без вас. Що ви на це скажете, хлопцi?

Зiбранi гучно привiтали таку ухвалу.

– Але стривайте, – несмiливо почав Касферт, – що ж менi робити?

– Може, поiдеш iз нами?

– Нi…

– Ну, то чорт iз тобою, роби, що хочеш, яке нам дiло!

– Порадься зi своiм слинявим приятелем, – запропонував валькуватий дакотянин, показуючи на Везербi. – Я певен, що коли треба буде куховарити або збирати паливо, вiн дасть тобi добру пораду.

– Отже, на цьому й станемо! – закiнчив Слоупер. – Ми рушаемо завтра i спинимось табором за п’ять миль, щоб перевiрити, чи все до ладу, та згадати, чи не забули ми тут чого.

Санки рипiли пiдкованими крицею полозами, собаки надривалися в упряжi, що в нiй iм судилося й згинути. Жак Батiст спинився поруч Слоупера глянути востанне на ха- тину. З юконського димаря ледь курилося. Обидва ледарi стояли на порозi й дивилися, як рушив гурт.

Слоупер поклав руку метисовi на плече.

– Ти чув коли-небудь про кiлькенiйських котiв, Жаку? Той покрутив головою.

– Ну то слухай, хлопче. Колись кiлькенiйськi коти затiяли бiйку i билися доти, доки вiд них не лишилося й слiду: нi шкури, нi шерстi, нi пазурiв. Цi двое не люблять працювати. І не будуть працювати. Це вже напевне. Вони залишаються самi в хатинi на цiлу зиму – дуже довгу, темну зиму. От я й згадав про кiлькенiйських котiв.

Француз у Батiстi здвигнув плечима, але iндiянин у ньому промовчав.

Спочатку в маленькiй хатинi все йшло гаразд. Неприемнi глузи товаришiв зробили Везербi й Касферта свiдомими обопiльноi вiдповiдальностi, що впала на них. Окрiм того, роботи було не так багато на двох здорових чоловiкiв. А вiдсутнiсть над ними жорстокоi руки, тобто бульдога-метиса, ще й додала iм охоти. Спершу кожен намагався випередити другого, i вони виконували дрiбну роботу так пильно, що коли б це побачили iхнi товаришi, якi тепер знемагали на Довгому Шляху, то й очi витрiщили б з дива.

Клопiт був iм абиякий. З трьох бокiв хатину оточував лiс, а в ньому палива було невичерпний запас. За п’ять ярдiв од дверей текла рiчка Поркюпайн, i досить тiльки прорубати в ii зимових шатах ополонку, як маеш джерело кришталево-чистоi i аж боляче холодноi води. Але невдовзi й цi нехитрi обов’язки iм набридли. Ополонка щоразу замерзала, i доводилося довго цюкати кригу сокирою.