Син Вовка

Тi одвiдини чимраз довшатимуть, а настане такий час, коли воно залишиться на небi i вдень i вночi, не заходячи за обрiй. Не буде бiльше темряви. Зламаються зимовi крижанi кайдани; будуть вiяти вiтри, у вiдповiдь шумiтимуть лiси. Земля купатиметься в благословенному сонячному сяйвi, i вiдновиться життя. Вони стрiпнуть iз себе цей жахливий сон i, взявшися за руки, помандрують назад на Пiвдень. Мимохiть вони подалися вперед i iхнi руки в рукавицях зустрiлися – нещаснi, покалiченi руки, спухлi й покрученi.

Але справдитись тiй надii доля не судила. Пiвнiч е Пiвнiч, i людськими душами там керують дивнi закони, що iх годi збагнути тим, хто не мандрував далекими краями.

За годину пiсля того Касферт поставив у грубу сковорiдку iз млинцями й почав мiркувати, чи зможуть хiрурги вилiкувати йому ноги, коли вiн повернеться додому. Рiдний край тепер не здавався вже таким далеким. Везербi порався чогось у коморi. Зненацька вiн вибухнув цiлим вихором прокльонiв i так само зненацька замовк.

Вiн помiтив, що в нього вкрадено цукор. Однак справа могла б скiнчитися iнакше, коли б двое мерцiв не вийшли з-пiд камiння й не заткнули йому так раптово пельки. Вони вивели його тихенько з комори, i вiн забув ii зачинити. Настала пора звершення; мало збутися те пророцтво, що вони нашiптували йому в снах. Тихо-тихесенько вони привели його до купи дров i дали йому в руки сокиру. Потiм допомогли вiдчинити дверi до хатини i, мабуть, зачинили iх за ним – принаймнi вiн чув, як дверi грюкнули i як клацнула клямка. І вiн знав, що вони чекають за дверима, чекають, щоб вiн виконав свiй обов’язок.

– Картере! Гей, Картере!

Персi Касферт жахнувся, глянувши на клеркове обличчя, i швидко вiдгородився вiд нього столом.

Картер Везербi наближався, не поспiшаючи i не хвилюючись. Не було на його обличчi анi жалю, анi гнiву, а радше вираз спокiйноi зосередженостi, як у людини, що мае виконати певну роботу й береться до неi методично.

– Слухайте, в чому рiч?

Клерк поступився назад, щоб не дати йому втекти до дверей, але не розтулив уст.

– Та ну ж бо, Картере. Стiйте-но! Майте ж глузд…

Магiстр мистецтв гарячково мiркував, що робити. А тодi спритним кружним рухом метнувся до лiжка, де лежав його смiт-i-весон. Не спускаючи з ока божевiльного, вiн подався назад до лави, стискаючи зброю.

– Картере!

Порох блиснув просто Везербi в обличчя, але вiн замахнувся своею зброею й скочив уперед.