Диктатор

Якби вiн тiльки знав, скiлькох кине на полi бою, скiлькох вiдправить на вiрну смерть, скiльки брехатиме його Іванович у найближчi роки, Шевцов нiколи б не повiрив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усi його принципи, вiру та сподiвання.

– Ми починаемо операцiю з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили тi негiдники, що сьогоднi творять свiй шабаш в Украiнi. Ти ж подивися, хто там при владi! Однi жиди та нацики! Страшно жити в такiй краiнi, синку, дуже страшно.

– Ми починаемо вiйну? – спитав Шевцов i зловив на собi незадоволений погляд Погодiна.

– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаемо операцiю з повернення Криму. Якщо i будуть випадковi жертви, вони будуть мiнiмальнi. Поки ти працював у Киевi, ми працювали в iнших куточках Украiни. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог i наша держава.

– А чого менi хвилюватися? Тим бiльше, що правда, як i сила, за нами, товаришу полковнику.

– Ось i добре. А зараз слухай, що маеш робити, – сказав Погодiн i почав ставити перед своiм пiдлеглим новi завдання.

Вони перебували у Сiмферополi.

Нiч – темна й велична нiч, лягла на Крим. Трохи менше нiж двi години тому у своi законнi права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидiв i слухав свого шефа. За добу вiн мусив очолити групу росiйського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будiвлю Верховноi Ради та Ради мiнiстрiв Автономноi Республiки Крим. Пiзнiше iх назвуть «ввiчливими людьми» та «зеленими чоловiчками». Вони будуть у вiйськовiй формi, без розпiзнавальних знакiв, зi зброею у руках та цiлковитим розумiнням того, що коли доведеться стрiляти, вони зроблять це без жодних роздумiв i вагань.

Пiвострiв спав. І не знав вiн ще, що вже дуже скоро надовго стане росiйським. Не знав той пiвострiв, що не буде анi туризму, анi демократii, анi прав та свобод. Не розумiли люди, що вже нiколи не буде так, як було за часiв Украiни, а життя пiде iншими стежками, що ведуть у лiс тоталiтаризму, в якому усi зв’язанi мiцним сталевим цiпком наказiв i рабськоi покори.

І буде в Криму лишень одна суцiльна вiйськова база, форпост Москви на Чорному морi, реалiзацiя несамовитого бажання континентальноi держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинiчнiй геополiтичнiй битвi ХХІ столiття.

Росiя кидала зухвалий виклик Америцi. Росiя прагнула нових перемог. Росii кортiло нового свiтового порядку. І, звiсно ж, Росii хотiлося подiлити свiт. Так, як це сталося пiсля Другоi свiтовоi вiйни.