Диктатор

Я усе тобi розповiм. О, синку, то були великi часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавидiли i боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь свiт, кожну мураху на цiй планетi, – казав йому Погодiн, коли вони тiльки починали ту дивну дружбу.

На ранок нового дня Олег Шевцов стояв бiля кулеметника i споглядав натовп, що збирався на пiдступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Украiну, на свiтове товариство пихатих, лiнивих боягузiв, якi нiколи не наважаться на вiйну з Росiею.

І тут вiн побачив, як здалеку до будiвлi наближаються люди. Шевцов не знав, скiльки iх, але розумiв, що чимало. Вiн узяв бiнокль i подивився в нього.

«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рiшення прийняти, а потiм дав команду кулеметнику:

– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якiсь провокацii, коси iх, хлопче, мов ранiшню траву на свiтанку. Не жалкуй патронiв! Наша справа вiрна!

Кулеметник пiдняв голову, подивився на свого командира, посмiхнувся у всi своi тридцять два зуби i крiзь ту посмiшку кровожерливоi жорстокостi вiдповiв:

– Так точно, товаришу майор! Не сумнiвайтесь.

Нiхто з них не втече! Усi залишаться тут.

– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов i пiшов до iншого кулеметника, аби вiддати йому такий самий наказ.

Так наприкiнцi тiеi трагiчноi зими Росiя надовго заходила до Криму.

Так у перший мiсяць тiеi несправедливоi весни Росiя ставала на шлях своiх чергових злочинiв проти суверенноi держави, яку вона не цуралася називати братньою.

2004 рiк

Пiвнiчна Осетiя-Аланiя.

Беслан.

Початок осенi.

Свято першого дзвоника.

Загальноосвiтня школа № 1.

У школi ще пахне фарбою пiсля ремонту. Квiти, бантики, наряднi та веселi дiтки. Свiтить сонечко. День знань. Для когось вiн перший у життi. Радiсть свята в очах учителiв, батькiв, учнiв. Новi знайомства, перевiрена роками дружба, спогади про промайнуле лiто, смiх та гомiн безтурботного життя.

І тут лунають пострiли.

З’являються чоловiки. В iхнiх руках зброя. Крики, жах, апатiя, розгубленiсть, що починають переростати у панiку.

– До спортзали! Усiм до спортзали! – кричать озброенi нападники i людям стае зрозумiло, що це терористичний акт.

Коли людей зiгнали до спортзали, тренажерного залу, iдальнi та душових, терористи починають мiнування. Далi усiм наказають кинути у центр мобiльнi телефони, сумки, фотоапарати i вiдеокамери.