Диктатор

Хлопчик вже не вiдчувае того болю, бо душа його здiймаеться до небес, вона летить на зустрiч до Господа нашого Бога, аби бiля ворiт самого раю запитати його, чому на цьому свiтi iснуе така несправедливiсть, щоби гинули малi безгрiшнi дiти, якi могли жити?

Шевцов переступае тiло хлопчика i йде далi, аби виконувати свою смертельну мiсiю, зупинити яку може тiльки смерть самого Олега. Але вiн не дасть iй такого шансу, бо мае намiри на свое життя та на цей свiт. Щонайменше вiн прагне стати генералом i увiйти в iсторiю своеi краiни.

Вечiр спускаеться на Беслан. Шевцов i Погодiн стоять на подвiр’i школи, куди зносять тiла загиблих. Погодiн дивиться на Олега, переводить погляд на руiни школи i зненацька каже наступне:

– У цьому свiтi е Лондон i Париж, е тиха i привiтна Люцерна, де живуть щасливi громадяни ситоi та одвiчно безпечноi Швейцарii, а там за океаном горять вогнi Нью-Йорка та кличуть пляжi Калiфорнii. Але також на Землi iснують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому свiтi е Сьера-Леоне, Мозамбiк, Конго та Сомалi.

І немае в тому нашоi провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте i ранiше незнане нами мiсто. Не наша вина, що ми народилася у великiй краiнi, яку пiдступно знищили американцi. Вiдтак наше едине завдання – вiдродити цю краiну i повернути усе, що iй належить по праву.

– Менi здаеться, що сьогоднi я вбив не тiльки терористiв. Я застрелив щонайменше трьох дiтей. Як же ж менi тепер жити, Вiкторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, i Погодiн помiчае, як тремтять у його пiдопiчного руки.

– Живи зi спокоем у твоему серцi. Інодi, аби врятувати лiс, потрiбно рубати дерева. Саме цим сьогоднi i займалися. Саме це i е нашою з тобою роботою, – говорить Погодiн, кладе руку на плече Шевцова i притискае хлопця до себе.

Так вони i стоять – двое одиноких вбивць, за яких влада написала iм iхню власну долю. Чи жалкували вони про те?

Нi.

Вони про те намагалися не думати.

2014 рiк

В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.

Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Украiнi, хоча де-юре i залишався украiнським. Увага свiтовоi спiльноти була прикута до тiеi держави, адже на черзi був Донбас. Регiон, в якому завжди домiнували пролетарськi амбiцii проросiйських князькiв.

Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зiйшло, а iм потрiбно було подолати близько п’ятнадцяти кiлометрiв.

Їх було п’ятдесят чоловiк.