Диктатор

Так собi – два хлопки, за якими лунають гучнi пострiли пiстолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов i ховаеться у темрявi мiж сходами та стiнами пiд’iзду. Погодiн лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стрiляти у нападникiв з «Гюрзи», вже дiстае свого «Грача», яким намагаеться уцiлити тих мерзотникiв, якi стрiляють у нього та його шефа.

Раптом Олег чуе, як вiдчиняються вхiднi дверi пiд’iзду i з прохолодою перших днiв жовтня вриваеться дитячий смiх i два веселих молодих жiночих голоси. І тут до пiд’iзду знову повертаеться свiтло, що аж нiяк не влаштовуе нападникiв.

Погодiн дiстае пiстолет, несамовито тисне на курок, кричить вiдбiрним росiйським матом, i Шевцов розумiе, що цей полковничий мат умить змiшуеться з криками справжнiсiнького жаху дитячих i жiночих голосiв, якi щойно знали i радiсть, i безпеку.

Олег дивиться на нападникiв, якi лежать на сходах мiж другим та третiм поверхом у калюжах власноi, ще живоi кровi. Очi iх розплющенi. В них виднiеться одна лише порожнеча.

– От суки, – чуе Шевцов голос Погодiна i розумiе, що його шеф отримав поранення.

– Куди? – кидаеться вiн до полковника.

– У бiк. Не знаю. Болить. Викликай хлопцiв. І «швидку». Скорiше! – голос Погодiна не говорить алкоголем. Це чiткi короткi накази старшого в умовах кризовоi ситуацii. Щоби вижити, потрiбно думати. Емоцii та бiль – йдуть геть, адже iм не мiсце там, де йде боротьба мiж життям i смертю.

Погодiн затискае правою рукою свiй лiвий бiк, але свiдомiсть його наповнюеться легким туманом, вiн вiдчувае запаморочення, тiло стае неслухняним, туман робиться дедалi густiшим, очi заплющуються, Шевцов не встигае втримати шефа, i той валиться на холодний мармур сходiв, де i залишаеться до приiзду лiкарiв.

Полковника оперують тiеi ж ночi. Увесь цей час Шевцов перебувае спочатку у лiкарнi, потiм на Луб’янцi, де дае свiдчення у справi замаху на них. Його не вiдпускають до самого ранку. Вiн йде з тiеi жорстокоi будiвлi приблизно о восьмiй годинi, коли люди поспiшають у своiх робочих справах.

Пiд ранок встановлюють особи нападникiв. Вони – чеченцi. Обидва – уродженцi Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних вiйськ. На момент замаху – безробiтнi. Ідеальнi виконавцi волi iнших.

– Вiн говорив про Чечню? – питае Шевцова генерал Михайлов, який стоiть i над самим Шевцовим, i над Погодiним.

– Нi, не говорив.

– Про що вiн говорив учора?

– Про матiр, про дитинство.

– Про що? Вiн був п’яний? Що з ним?

– Напiдпитку, але при пам’ятi.