Чотири шаблі

– Хай зайде сюди, – вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за ним. «Тiкаймо звiдси, – прошепотiв Остюк, – на станцii iм сказали, що нiкого поблизу немае. Ще похлопають нас тут!» Вони зустрiли по дорозi роздратованого полковника, що закричав до них:

– Де вiн тут, самозванець?!

– Там чекае, – вiдповiв Остюк, – я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до двору.

На iхне щастя, знову впав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.

– Де ж люди?

– Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!

Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися вже втрьох. Їм приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало впоперек кiлька шпал. На станцii стояв гамiр.

Пролунало чимало пострiлiв. Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.

– Бувають на свiтi пригоди, – почав Шахай i подивився на весiльнi восковi квiти, що iх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весiлля з похороном.

Я пригадую, як одружувався мiй товариш на фронтi. Наречена приiхала до нього, щоб повiнчатися, а повезла його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.

– Важко iй було його везти, – вирiшив Галат, – а як вони не помiтили, що ти бiльше скидаешся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал став колоти собi на груди весiльного букета?

– Не смiйся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своiй матерi, що в неi дурний син колись вродився.

– Коли приiдемо додому, – продовжував Шахай, – ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.

– Ну й возяться вони там! Аж огидно стае за цей ешелон дурнiв.

– Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней – стайня глибоко пiд землею була, спав по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем».