Чотири шаблі

Там уже стояла пiвча.

Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приiхала, вiн послав по неi дружкiв – Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi – шаблею захищати руiни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i iсти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок.

Шахаевi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу – славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультяi, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi своеi сiромашноi й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Іван Бондаренко – всi славнi колii, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шахаем, як жорстока пам’ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках своi голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи своi ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш – останнiй кошовий Сiчi – цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлуе в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiкае його, як марево, як отруйний фiмiам великих подiй. «Революцiя – велике слово», – думае Шахай i почувае, як по хребту в нього лiзуть комашки. «Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!»

До церкви пiд’iхала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд своiх думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i ввiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала «Гряди!». Голос Галата далеко вилiтав за крилас. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата.