Чотири шаблі

Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,

Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.

Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,

А я князем раз на вiку, ранесенько!

Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошуе знов до танка. По землi розтiкаеться вечiр. Вечiрня тиша опановуе землю. Тiльки на подвiр’i Шахаевого тестя гримить бубон.

П’яна баба-розпорядниця спiвае на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиляе чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроюе струни. Поважне товариство сидить за столом.

Червонощока наречена соромливо поглядае на гостей. Галат тримае голову обома руками, щоб вона не впала на стiл.

Ой у саду голуби гудуть,

Ой у саду голуби гудуть,

Аж в свiтлоньку го-ло-си i-дуть…

Баба спiвае старечим верескливим голосом. Вона згадуе молодiсть. На неi сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань:

Порадь менi, моя матiнко,

Порадь менi, моя рiдная,

Кого брати та у бояри?

– Цiкаво, кого треба брати в бояри? – промовив Шахай. – Мабуть, багатих та дужих.

Чи, може, козаченькiв з Сiчi?

Усi засмiялися.

Збери, сину, всю родину,

І близькую, i далекую,

І близькую, i далекую,

І вбогую, i багатую.

Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в неi й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напоi, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.

Багатую – подарочки не?сти,

Убогую – порядок ве?сти.

Багатую – щоб напитися,

Убогую – пожуритися.

Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: «Гiрко!»

Серед загальноi тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi.

– Чого ж ти нам заспiваеш? – запитав молодий. – Про честь чи про хоробрiсть, про обов’язок людський чи про лицарську славу?

– Мало тепер честi мiж людей, – несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима.

Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надii вийти на свiтло.

– Мало честi, – сказав слiпий, – i немае хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив – злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з моiх пiсень.