Коли молот зустрічається з ковадлом

– Та ти, знаеш, теж iз дитинства не дуже змiнилася, – не залишився в боргу Назар.

Автiвка загуркотiла столiтньою дорогою, покiрно перевозячи двох пасажирiв i маленьку забруднену валiзку кольору свiтлий беж.

* * *

– Так ти тепер юрист? – iхня розмова не дуже клеiлася, а до села було iхати ще хвилин iз п’ятнадцять, тож Оля вирiшила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закiнчив юрфак кiлька рокiв тому, а нещодавно вдалося стати спiвробiтником Служби безпеки Украiни.

– Це щось по типу таемного агента?

(Боже, я говорю зовсiм як моя сестра!)

– Не зовсiм, – засмiявся Назар.

 – В будь-якому разi поки. Менi як новачковi доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацiю» i тому подiбне.

Оля теж усмiхнулася.

– А ти? Як твое життя склалося? – запитав вiн.

– Менi ще рiк в унiверi вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирiвцi… Чого вирiшила цього лiта приiхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер ii дiм – мiй, – Оля виправилася, – точнiше, наш iз Анькою.

– Та ти що? – Назар перевiв спiвчутливий погляд на дiвчину. – Я не знав. Менi дуже шкода…

– Менi теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоемицями. Так, ми в дитинствi приiжджали на лiтнi канiкули, навiть iнодi листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабцi е племiнник, який живе в сусiдньому селi…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дiм йому? Я думаю, вона прекрасно розумiла, що переiжджати нi я, нi, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскiльки менi повiдомив нотарiус, коли дзвонив по телефону, ми не маемо права продавати дiм.

– І справдi цiкаво…

У салонi знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркiт мотора. Вирiшивши бiльше не починати нових розмов, Оля просто спостерiгала, як повз пробiгають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирiвка». У дiвчини знову стислося серце, i iй раптом захотiлося стати дитиною, захотiлося знову втрьох iз матiр’ю та сестрою без попередження заiхати в гостi до бабцi Ярини, захотiлося, щоб бабця усмiхалася, годуючи пирiжками, та витирала сльозинку, проводжаючи.

Тепер це тiльки спогад, – чистий, теплий i вiчний.

Водночас Оля не могла впiзнати село свого дитинства. Воно дуже змiнилося порiвнянно зi знайомими iй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив ii трохи розгублений погляд, – нiчого дивного.