Коли молот зустрічається з ковадлом

– Алло? Ольго Володимирiвно, ви мене чуете? – судячи iз оклику нотарiуса, дiвчина зрозумiла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлi пересохло?)

– Ярина Іванiвна перед смертю склала заповiт, в якому своiми спадкоемцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирiвну. Анна Володимирiвна вже про все знае. Будь ласка, коли приiдете на Волинь, передзвонiть менi. Вам i вашiй сестрi необхiдно ще пiдписати вiдповiднi документи. Добре?

Оля мовчала, думки й емоцii блискавично змiнювали одна одну i змiшувалися в ретельно заплутаний клубок.

– Ольго Володимирiвно?

– Так… – дiвчина прокашлялася, бо лещата, якi здавили горло, досi не вiдпускали, – я зрозумiла.

– Приймiть iще раз моi спiвчуття.

– Дякую, – мовила Ольга i скинула дзвiнок.

На екранi знову засвiтилася картинка двох кошенят, якi безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила iх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста iншого, який скидався на мiнiверсiю бенгальського тигра.

Оля обперлася об лавку.

Бабуся Ярина була тiсно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину ii життя просто вiдiбрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дiвчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собi квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свiй сором, вона не знала чи то вiд втрати рiдноi людини, чи то вiд жалю до самоi себе.

Роздiл 2

Негода за вiкном потягу торжествувала. Вiтер в iгровому запалi не щадив сили i щодуху жбурляв дощовi краплi, розбиваючи iх на друзки.

Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився свiтанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дiвчина, хоча, як не дивно, в душi вона була абсолютно спокiйною.

Уперше за довгий час у неi не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навiть бабцю Ярину. Був лише цей свiтанок за хмарами, неймовiрна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркiтливо минаючи шелестiння дерев та шалений танець дощу i вiтру.

– Боже-боже, ох i погодка вже ж, – бiдкалася Ольжина сусiдка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?

Панi Марiя, досить огрядна жiночка з подвiйним пiдборiддям i живими усмiхненими очима, подорожувала разом iз двома маленькими хлопчаками. Їх речi вмiщалися у двi не менш огряднi за iх власницю сумки

«Доню?», – усмiхнулася подумки Оля.