Маленький принц

Для Антуана мати залишилася на все життя найдорожчим другом; все життя вiн писав iй щирi, сповненi нiжностi листи, звiрявся в усьому, чим жив. Уже молодший лейтенант авiацii, вiн пише матерi: «Ви найкраще, що е в моему життi. Я сумую сьогоднi за домiвкою, як хлопчисько…»

Антуан був третьою дитиною в родинi, ще двое народилися пiсля нього. 1904-й, рiк народження наймолодшоi сестри Габрiели, це рiк смертi батька. Тож дитинство, таке сяйне у спогадах письменника, далебi не було безхмарним, i з роками вiн дедалi краще осягав, яку дивовижну стiйкiсть зумiла виявити його мати, аби родинна трагедiя не стала катастрофою, яку силу любовi й самопосвяти вона засвiдчила, аби дитинство всiх ii дiтей, усупереч непоправнiй утратi та всiм проблемам, усупереч навiть Першiй свiтовiй вiйнi! – було по змозi безхмарним, радiсним i змiстовним.

Але з дитинства вiн винiс i найважливiшi моральнi уроки; достатньо згадати лише один: коли почалася вiйна, мати добровiльно пiшла працювати сестрою-жалiбницею. Не дивно, що образи дитинства, такi незатьмарено яскравi, оповитi таким нiжним серпанком, проходять через усi книжки Сент-Екзюперi, вивершуючись останнiм закiнченим твором, фiлософською казкою «Маленький принц», котру нинi знають i люблять у всьому свiтi. Написати ii могла лише людина, яка зберегла в душi неушкодженим увесь запас дитячоi мудроi безпосередностi й довiри, всю пам’ять тих стосункiв зi свiтом, котрi е перевагою самого лише дитинства. І це не лише теплота, надiйнiсть та захищенiсть дитинства: це ще й його сутнiсна проникливiсть, безпомильне розпiзнання всякоi неправди та фальшу, вiдчуття справедливостi як унiверсального закону, а «немотивованоi реальностi» казки як достеменноi правди, що нiтрохи не суперечить усiм бiльш очевидним речам. Екзюперi переконливо оскаржив прозаiчне уявлення про дитинство як «незнання»: це лише iнше знання, i нехай знавцi логiки, з яких вiн не раз кепкуе, добре помiркують щодо iстинностi одного й другого…

Тим часом приходить пора навчання.

Ця доволi довга смуга життя Екзюперi лише на перший погляд видаеться сум’ятливою та суперечливою: зробивши поправку на складний час, на катаклiзми, що стрясали Європу i Францiю, на нове родинне нещастя – смерть брата Антуана, Франсуа, побачимо певну послiдовнiсть у тих пошуках себе, що iх можна визначити як прагнення самореалiзацii. Непересiчнiсть натури й рiзнобiчна обдарованiсть у такому пошуку далебi не полегшують справи.