Маленький принц

І безжально-цiлеспрямований начальник цiеi служби Рiв’ер (насправдi – Дiдье Дора, якому й присвячено твiр; згодом Екзюперi вже не ховатиме своiх героiв за вигаданими iменами) карбуе своi залiзнi присуди: «Нiчнi польоти… – це для нас питання життя i смертi, бо кожноi ночi ми втрачаемо ту перевагу над залiзницею i пароплавом, яку здобуваемо протягом дня». Справедливiсть цих передбачень уповнi довiв час. «Рiв’ер не знав, коли i як цивiльна авiацiя почне нiчнi польоти, але знав, що це неминуче i до цього треба готуватися».

Характер Рiв’ера немовби виписано тими мазками, що iх залишають сильнi й рiзкi удари пензля. «Коли я караю, – говорить вiн, – аварiй стае менше… Якби я був дуже справедливий, то нiчний полiт щоразу перетворювався б на гру зi смертю…» Невблаганний Рiв’ер насправдi лише краще за всiх розумiе, що ця професiя не залишае мiсця для жодноi неточностi, розхлябаностi – надто висока цiна. Так само неприйнятнi азарт чи захоплення: пiлот мае бути точний i незворушний, як машина, – навiть бiльше за машину. Хоч насправдi – де ж йому подiтися вiд свого людського ества? «Мене вже оповивали тумани. Я, рейсовий пiлот, уже скуштував гiркого плоду нiчних польотiв…» Певна рiч, е в позицii Рiв’ера i той фетишизм технiчного прогресу, на який захворiло людство, ще не пiдозрюючи, яка то пастка. Аналогiя iз атомною зброею, заручниками якоi опинилися всi, не буде тут перебiльшенням. «Лiтак, – застерiгае Екзюперi, – не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг». Твiр сповнений виняткового драматизму: бентежний здогад, що цей шлях незворотний i ми ще не знаемо, що чекае нас на ньому, бринить, здаеться, мiж рядками, хоч автор щиро захоплюеться й мужнiми льотчиками, i iхнiми машинами, й радiоперегуком станцiй крiзь простори ночi. Вiн тим бiльше вiрить у технiчний прогрес, що й сам працюе як винахiдник: не сумнiваеться, що машини ставатимуть дедалi надiйнiшi та безпечнiшi. Але ось молода дружина пiлота дивиться на нього, коли вiн спить перед рейсом, а згодом стане вiдомо, що то був його останнiй рейс…

Не лише лiтературна традицiя, до якоi належить Екзюперi, а й його власний спосiб бачення та осягнення свiту, фiлософсько-поетична наснаженiсть цiеi прози роблять його стиль напрочуд афористичним.

Та афористичнiсть походить вiд необхiдностi битися над вiчними питаннями, пiзнавати найсуттевiше. «Істина – це не те, що всi бачать». Нi, це аж нiяк не прагнення «сказати красиво» чи бути умисно глибокодумним: не був би це вiн, iз його правдивiстю та щирiстю.