Маленький принц

Адже лiтаком можна дiстатися в цiлком недоступнi ранiше мiсця, де справдi ще нiколи нiхто не був; лiтак переносить вас «прямо в серце невiдомого». Інодi винагородою за вимушену посадку може бути видовище, якого нiхто не бачив i яке важко змалювати словами. Як те, що побачив пiлот на «узбережжi Сахари»: чорнi яблука метеоритiв на бiлiй скатерцi неприступного вапнякового плоскогiр’я. Тристаметровий шар черепашок, дно доiсторичного моря – i дарунки космiчноi безоднi. Прокинувшись уночi на гребенi дюни, можна злякатися свого вiдчуття, що падаеш у зоряне небо, – i сила земного тяжiння, яку так затято долають пiлоти, раптом видасться «всемогутньою, як любов».

«І я починаю розумiти, – говорить Екзюперi у «Планетi людей», – що дiйти сенсу всього того, що ми бачимо, можна тiльки через культуру, цивiлiзацiю i свою працю». Надто подiбно на те, що вiн проникливо передбачив ще одну майбутню пастку: пустелю бездуховностi, поп-культури, iндустрiю бездумних розваг, що апелюють до елементарного в людинi i вiдчужують ii вiд iнших.

«На свiтi дуже багато людей, яким нiхто не допомiг пробудитися…» У кожному разi, роз’еднанiсть i вiдчуження – це те, що справдi зароджувало в нього тривогу, те, що вiн палко оскаржував i самою творчiстю своею прагнув здолати. Дивлячись iз висоти на вогники людських осель, вiн гостро вiдчував, що «треба подати одне одному звiстку», що, випадаючи з живого ланцюжка, людина стае слабкою й загроженою. Може, й страшне лихо ворожнечi та воен – теж наслiдок вiдчуження.

Безглуздя, абсурднiсть i потворнiсть вiйни Екзюперi показав у «Вiйськовому льотчику», як, може, нiхто бiльше – при тому, що про це стiльки написано! Як горiли села на пiвночi Францii, коли це вже була цiлком марна жертва, якi безпораднi були бiженцi на тiй дорозi до Аррасу («Вони вже нiчого не бояться: вони спустошенi»). Цi роздуми про поразку, яка вже сталася, хоч сторони ще воюють, сповненi невимовноi гiркоти. Цiла краiна у смертельнiй вирвi. Можна не сумнiватися, що згодом iсторики всьому знайдуть пояснення й належне потрактування.

Але за цiею iронiею – безмежний бiль за свою вiтчизну, за свiй народ у його гiрку годину. «Я iсную тiльки тому, що мене живить мое корiння»: саме людина вкорiнена – найвищий ступiнь людськоi сутi, найповнiший ii вияв. І це зовсiм не суперечить тому, що Земля – наш спiльний дiм. Та все одно е край, краiна, де ти свiй, де ти особливо до всього причетний i де твоя вiдповiдальнiсть найвища.