Феноменологія духу

Якщо уявлення про Бога як про субстанцiю обурювало представникiв доби, за якоi Боговi дали таке визначення, то, по-перше, причина цього обурення полягае в iнстинктивному вiдчуттi, що в такому уявленнi самоусвiдомлення лише гине, але не зберiгаеться; по-друге, протилежний погляд, згiдно з яким мислення е тiльки мисленням, а загальнiсть – загальнiстю, – це та сама простота, тобто недиференцiйована, непорушна субстанцiйнiсть; по-трете, якщо мислення поеднуе з собою буття субстанцii i розумiе безпосереднiсть, або споглядання, як мислення, то й тут усе залежить вiд того, чи це iнтелектуальне споглядання часом не занурюеться знову в iнертну простоту i не репрезентуе саму реальнiсть нереальним способом.

Крiм того, жива субстанцiя – це буття, що справдi е суб’ектом, або, що означае те саме, реальне насправдi тiею мiрою, якою е процесом самоутвердження або опосередкування з самим собою свого переходу в iнший стан. Як суб’ект вона е чистою простою негативнiстю i саме завдяки цьому – процесом роздвоення простого, процесом дуплiкацii, що утворюе протилежнiсть, i цей процес – знову-таки заперечення цього байдужого розмаiття та зумовленоi ним протилежностi: iстиною е тiльки тотожнiсть, що знову вiдновлюеться, або вiдображення свого вiдображення в iншому в собi, а не початкова еднiсть як така i не безпосередня еднiсть як така.

Ця iстина – процес ii власного становлення, коло, яке припускае свiй кiнець як свою мету i мае цей кiнець за свiй початок, а реальним стае лише завдяки своему здiйсненню i своему кiнцю.

Можна, звичайно, говорити про життя Бога й божественне пiзнання як про гру, до якоi вдаеться любов сама з собою, але ця iдея опускаеться до повчань, а то й до банальностi, якщо iй бракуе поважностi, страждань, терпiння i працi негативного. У собi це божественне життя безперечно е непорушною тотожнiстю i еднiстю з собою, яка не бачить нiякого клопоту нi в iншостi та вiдчуженнi, нi в подоланнi цього вiдчуження.

Але це в?собi – абстрактна загальнiсть, у якiй ми абстрагуемося вiд його природи, яка полягае в тому, щоб iснувати для себе, а отже, взагалi вiд саморуху форми. Якщо сказано, що форма тотожна сутностi, то саме через це буде непорозумiнням стверджувати, що пiзнання задовольняеться отим у-собi, сутнiстю, i могло б обiйтися без форми, i що абсолютний принцип, або абсолютне споглядання, робить непотрiбним реалiзацiю сутностi й розвиток форми.