Феноменологія духу

Кожна з цих обох сторiн видаеться iншiй сторонi перекрученням iстини. Коли природна свiдомiсть безпосередньо покладаеться на науку, – це намагання, не знати чим спричинене, узяти й ходити на головi. Спонука прибрати такоi незвичайноi пози i рухатись у нiй – це насильство, яке примушують ii скоiти, дарма що вона не готувалася до нього з огляду на його начебто непотрiбнiсть. Нехай наука сама по собi буде чим завгодно, а у вiдносинах iз безпосереднiм самоусвiдомленням вона репрезентуе себе як щось зворотне вiд неi; або: з огляду на те, що принцип реальностi безпосереднього самоусвiдомлення полягае в його впевненостi в собi, наука, оскiльки самоусвiдомлення для себе перебувае за ii межами, прибирае характеру нереальностi.

Через те наука мае поеднати з собою стихiю самовiрогiдностi, чи, радше, показати, що ця стихiя належить iй i як саме. А наука, позбавлена такоi реальностi, – це тiльки змiст як щось у-собi, мета, що е лише чимсь внутрiшнiм; це не дух, а лише духовна субстанцiя. Це в?собi мае знайти собi вияв i самому стати для себе, i це означае не що iнше, як те, що той елемент мае утверджувати самоусвiдомлення як щось едине з собою.

Якраз становлення науки загалом, або знання, й репрезентуе «Феноменологiя духу». Знання, яким воно е спочатку, або безпосереднiй дух – це щось позбавлене духу, чуттева свiдомiсть. Щоб стати справжнiм знанням, або створити стихiю науки, що е чистим поняттям самоi науки, треба здолати важкий i довгий шлях. Це становлення, яким воно виявляеться у своему змiстi та формах, набутих у своему процесi, не буде тим, що одразу уявляють собi, ведучи ненаукову свiдомiсть до науки; крiм того, воно буде чимсь iншим, нiж обгрунтуванням науки, i, звiсно, iншим, нiж натхнення, що безпосередньо починаеться з абсолютним знанням, немов спалахнувши вiд пiстолетного пострiлу, i швиденько впоруеться з iншими поглядами, просто оголосивши, що на них не слiд звертати уваги.

Завдання вести iндивiда вiд його неосвiченостi до знання треба сприймати в загальному значеннi, тобто спостерiгати формування загального iндивiда, самоусвiдомленого духу.

Що стосуеться вiдносин мiж окремим iндивiдом та загальним, то в загальному iндивiдi виявляеться кожен момент, тiльки-но набувши конкретноi форми i своеi конфiгурацii. Окремий iндивiд – це неповний дух, конкретна постать, в усьому iснуваннi якоi переважае одна визначена особливiсть, тодi як решта особливостей затертi.