Феноменологія духу

Процес пiзнання вiдбуваеться тiльки мiж цими непорушними точками, а отже, ковзае по поверхнi. Розумiння й доведення також полягають у тому, щоб побачити, чи кожен iндивiд знаходить у своiй уявi те, що йому сказано, чи воно видаеться йому знайомим i саме таким чи нi.

Аналiз певного уявлення, як його провадили давнiше, був уже не чим iншим, як касуванням форми знайомства з ним. Розкласти якесь уявлення на його початковi елементи означае повернутися до тих моментiв, якi принаймнi не мають форми наявного уявлення, а становлять безпосередню властивiсть Я.

 Такий аналiз доходить тiльки до думок, що й самi е знайомими, несхитними й усталеними визначеннями. Проте iстотним моментом е й те, що лишилося вiдсепарованим, нереальним, бо вже тiльки тому, що конкретне подiляеться i стае нереальним, вiдсепароване стае тим, що рухаеться саме. Здiйснення подiлу – це вияв зусиль i працi тями, цiеi найдивовижнiшоi i найвеличнiшоi, чи, радше, абсолютноi сили. Коло, що замкнене в собi i як субстанцiя утримуе своi моменти, – це безпосереднi й тому аж нiяк не дивнi вiдносини. Але те, що вiдокремлене вiд свого середовища-кола акцидентне – як пов’язане та реальне лиш у своему взаемозв’язку з iншим, – набувае власного буття i окремоi свободи, е виявом могутньоi сили негативного; це енергiя мислення, чистого Я. Смерть, якщо ми так захочемо називати ту нереальнiсть, – це найжахливiше, тож для того, щоб утримати мертве, потрiбнi якнайбiльшi зусилля. Безпорадна краса ненавидить тяму, бо вона вимагае вiд неi того, на що краса не спроможна. Але життя духу – це не життя, що цураеться смертi й стережеться будь-яких спустошень; воно витримуе смерть i зберiгаеться в смертi. Дух здобувае свою iстину, тiльки ставши абсолютно розiрваним. Вiн е цiею могутньою силою не як щось позитивне, що вiдвертаеться вiд негативного, як-от коли ми кажемо про що-небудь, мовляв, воно нiщо або оманливе, i тодi, впоравшись iз ним, переходимо до чогось iншого; навпаки, дух е цiею силою, тiльки дивлячись у вiчi негативному, перебуваючи бiля нього. Це перебування – чарiвна сила, що перетворюе негативне в буття. Це та сама сила, яку вище ми називали суб’ектом, яка, надавши у своiй стихii iснування визначеностi, касуе абстрактну, тобто лише просто сутню безпосереднiсть, i завдяки цьому стае справжньою субстанцiею, буттям, або безпосереднiстю, що не мае опосередкування за своiми межами, а саме е цим опосередкуванням.