Феноменологія духу

Істиннi думки й науковi погляди можна здобути тiльки працею поняття [Begriff]. Тiльки поняття може забезпечити загальнiсть знання, – загальнiсть, що не буде звичайною невизначенiстю та вбогiстю пересiчного людського глузду, а стане розвиненим i довершеним пiзнанням; не буде тiею дивною загальнiстю, де спроможностi розуму занапащенi лiнощами й зарозумiлiстю генiя, а стане iстиною, що досягне своеi найпритаманнiшоi форми i буде здатною стати набутком кожного розуму, який усвiдомлюе себе.

Оскiльки те, завдяки чому iснуе наука, я вважаю за саморозвиток поняття, а в тих аспектах, якi я розглядаю, так само як i в деяких iнших, нинiшнi iдеi про природу i форму iстини вiдрiзняються вiд моiх поглядiв, ба навiть суперечать iм, то спроба розвинути систему науки в цьому моему розумiннi, здаеться, не може сподiватися на прихильне ставлення.

А тим часом я можу нагадати: якщо, наприклад, колись вважали, що найнеоцiненнiше у фiлософii Платона полягае в його безвартiсних iз погляду науки мiфах, то були й часи, якi можна було б навiть назвати часами мрiйництва та ентузiазму, коли Аристотелеву фiлософiю шанували за ii прозiрливiсть i глибину, а «Парменiд» Платона, – можливо, найвидатнiший художнiй твiр староi дiалектики – вважали за справжнiй вияв божественного життя, розкриття всiеi його iстини; незважаючи на всю туманнiсть того, що було продуктом екстазу, цей хибно витлумачений екстаз мав бути фактично не чим iншим, як чистим поняттям; крiм того, тепер вважають, що найнеоцiненнiше у фiлософii нашого часу полягае в ii науковостi, i навiть якщо дехто дотримуеться iнших поглядiв, то тiльки завдяки цiй науковостi фiлософiя мае нинi вартiсть i визнання. Отже, я теж можу сподiватися, що ця моя спроба подати науку як рух поняття й репрезентувати ii в цiй ii власнiй стихii, зможе домогтися визнання завдяки внутрiшнiй iстинi досягнених результатiв. Ми маемо бути переконанi, що природа iстини полягае в тому, щоб, коли настав ii час, пробиватися до визнання, тож iстина постае лише тодi, коли настае цей час, i тому iстина нiколи не постае надто рано й нiколи не опиняеться перед загалом, який ще не готовий сприйняти ii; навiть одиничний фiлософ потребуе цього результату, щоб перевiрити те, що досi було його суто особистою справою, й пересвiдчитися: те, що було лише чимсь окремим, стало загальним. Але при цьому часто з’являеться потреба вiдрiзняти загал вiд тих, хто видае себе за його представникiв та речникiв.