Феноменологія духу

Але бути для себе i мати вiдносини з iншим становить природу i сутнiсть того, чия iстина полягае в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож i результат е цiлковито загальним.

Та оскiльки це незумовлене загальне – об’ект для свiдомостi, в ньому проступае рiзниця мiж формою i змiстом, i у формi змiсту моменти мають той вигляд, у якому спершу постають: з одного боку, вони е загальним середовищем багатьох матерiй, що iснують, а з другого – вiдображеним у собi одним, де iхня самостiйнiсть зникае.

Те середовище – це розпад незалежностi речi, або пасивнiсть, що е буттям для iншого; одне – це буття-для-себе. Треба придивитись, як постають цi моменти в незумовленому загальному, що е iхньою сутнiстю. Одразу з’ясовуеться, що внаслiдок iснування лиш у цьому загальному, вони взагалi вже не мiстяться окремо один вiд одного, а радше в самих собi, е, по сутi, самоскасувальними аспектами, тож утверджено тiльки iхнiй перехiд один в одного.

Отже, один момент постае як сутнiсть, що вiдступила вбiк, як загальне середовище, або як iснування незалежних матерiй.

Але незалежнiсть цих матерiй – не що iнше, як це середовище, тобто це загальне – це лише множина таких рiзних загальних. Але те, що загальне саме по собi перебувае в нерозривнiй едностi з цiею множиною, означае: кожна з цих матерiй е там, де е iншi; вони взаемно пронизують одна одну, не торкаючись одна одноi, бо й навпаки, розмаiття теж незалежне. Отже, внаслiдок цього водночас виявляеться, що вони абсолютно пронизанi порами, або скасованi. Але така скасованiсть, або зведення цього розмаiття до чистого буття-для-себе, – це знову-таки не що iнше, як саме середовище, а це середовище – незалежнiсть рiзних елементiв. Іншими словами, елементи, утвердженi як незалежнi, безпосередньо переходять у свою еднiсть, а iхня еднiсть – безпосередньо в розгортання розмаiття, а розмаiття – знов у зведення до едностi. Саме цей процес i названо силою; один ii момент, коли сила набирае форми розпорошення незалежних матерiй, що мають свое буття, – це вияв сили, а коли вона набирае форми зникання цих матерiй або вiдступу вiд свого вияву, це вже притлумлена сила, власне сила. Але, по-перше, притлумлена сила теж повинна мати свiй вияв; по-друге, у виявi вона однаково е силою, що iснуе всерединi себе, так само як у буттi-всерединi-себе вона е ще й виявом.