Чорт зна що. Запропаща душа

Струснув волоссям, насунув шапку, пiдтягнув тугiше паска i зиркнув на ясне зоряне небо… Зорi тремтять i буцiм гойдаються, мов огники повiтряних свiчечок. Та ось iз-за лiсу хлюпнула хвиля ледь чутних звукiв, далекий гомiн i смiх. Хата мiрошника небавом вигулькне з хащi дерев. А там гамiр, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мiрошника…

– І що за краля ця Найда! – мiркуе Явтух, плуганячись пiсками та пасовиськами i перестрибуючи то через очерет, то через рiвчак, зарослий шуваром.

 – Хоч пан, хоч пропав! Скажу нинi всiм, що Найда – моя наречена i що я одружуюсь на нiй! Побачимо тодi, як закомизиться старий мiрошник!

Розсунувши кущi, вiн смiливо рушив через лiс. Темрява i мертва тиша довкола. Нi соловей, нi пугач не колошкають лiсу. Помiж деревами проти мiсяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гiлками й колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарiкаючи на людську працьовитiсть.

– Оце-бо народ, тii iзюмцi! П’ять лiт шпорталися по пояс у водi, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.

І раптом бачить – якраз посерединi мосту всiлося щось маленьке, худеньке, чорненьке i кудлате. Явтух iде, а воно сидить i тiльки зеленi вузенькi очка тремтять i свiтяться.

– Киш! – гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: i тiльки вертить чорним i довгим, як у собаки, хвостиком.

Еге, кепськi справи! Тiльки спом’янув нечистого, а вiн уже навперейми! «Постiй же ти, iродова душа, я тобi зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, пiдскочивши ближче, зi всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся пiд ноги хлопцевi, а той послизнувся на колодi та шубовсь у болото донизу вусами…

– Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! – пирхав Явтух, викупавшись у калюжi й тепер вилазячи на колоди.

З шароварiв його, зi свитки i з вусiв текло, наче з даху за дощовоi негоди. – А бодай тобi! – додав, коли вивернув кишенi – нi тобi кисета, нi хустинки, нi грошей. Все там, у болотi. – Зачекай же ти, бiсiв сину: я вже тобi втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорницi отак запiзнишся!.. Ах ти ж, свиняче твое вухо!..

Та й в отакому жалюгiдному станi почимчикував Явтух назад в Ізюм.