Чорт зна що. Запропаща душа

Явтух обернувся i виставив перед себе м’язистого п’ястука:

– Не пiддамся я тобi, окаянний! Не пiддамся, а ще при нагодi й потовчу! Хоч у спiдницю i в бабськi черевички вберуся, а таки пiду на вечорницi, i горiлки нап’юся, i з моею кралечкою насмiюся над твоею собачою пикою!

Тее сказавши, пiдiйшов до вiкна сусiдськоi хати. У хатi було порожньо, мiсяць свiтив на гладку пiдлогу, на пiч i на полицi, заставленi посудом. Явтух штовхнув дверi, вони вiдчинилися.

– Хоч цi не зачиняються, як вiд татар, прости Господи!

Це була хата молодицi Ївги Лободи, що ii чоловiк поiхав на заробiтки.

Явтух дiстав з печi жарину i засвiтив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорницi я таки потраплю!» – подумав собi i став знiмати зi стiни сусiдчин убiр… Зодяг довгу жiночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червонi сап’яновi черевички з пiдковами, почепив червонi коралi, накинув зелену юпку i подивився в люстро.

– Якби не вуса – чиста тобi молодиця! – сказав, усмiхаючись. – І як же дивацьки споряджаються тii жiнки! Мов писанки на Великдень… Ох i розпотiшу я тепер всю компанiю! І набiгаеться, насмiеться й навеселиться моя Найдуся, моя зiронька!

Погасивши вогонь, вийшов iз хати, зачинив дверi й за ворiтьми роззирнувся.

Ізюм мовчав, вулицi наче вимерли. Свiтла глибина неба переливалася тисячами зiр… Мiсяць непорушно i яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» – сказав сам собi парубок i щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повiтрi… Протер очi, глянув униз – i зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, i летить вiн усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсiкае нiчне повiтря.

– А що?! Будеш тепер смiятися та нахвалятися? – говорить щось у нього за плечима, i, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке i чорненьке бiсеня сидить у нього на карку, а кудлатi лапи тримають його попiд руки. – Оце тобi i суджена, i горiлка, i вечорницi твоi! – каже бiсеня i клацае зо смiху зубами, несучи його дедалi вище й вище.

Мурашки побiгли по спинi в Явтуха, коли усвiдомив собi, якою страшною може бути помста цiеi прояви, i вiд розпачу закрив очi. Коли ж знову подивився вниз, то i земля, i мiсто, i лiс – все пощезало пiд ногами… Вiн летiв у якiйсь темнiй та безмежнiй порожнечi, i повiтря лопотiло за вухами.

– Куди це ти несеш мене, дядечку? – спитав жалiбно Явтух.

– А от я тобi зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на мiсяцi.