Чорт зна що. Запропаща душа

Подивився Омелько на Криволапа, а той, мовби й нiчого не сталося, закрутив своi вуса мало не за вухо i так рiже по струнах, що не можна устежити за смичком.

«Ану, – думае Омелько, – перехрещу я свое око, якщо щось його морочить, то не витримае святого хреста». І, дiйсно, як перехрестив вiн око, то враз усе ясно побачив. Нiяких панських кiмнат немае, сидить вiн з Криволапом на купинi серед поганого болота, обабiч стоять огиднi хапуни i тримають замiсть свiчок шматки гнилого дерева, замiсть красунь панночок скачуть потворнi вiдьми, а бiсiв всiляких видимо-невидимо.

Тут, не довго думаючи, Омелько штовхнув свого товариша з усiеi сили лiктем.

– Чого ти штовхаешся? – не перестаючи грати, спитав Криволап.

– Перехрести потихеньку очi та тодi придивися, кому ти граеш весiлля.

Як побачив скрипаль бiсiвське гульбище, так i завмер.

– Грай, грай! Дивися – на найжаркiшому мiсцi зупинився! – закричала погань.

– Бiльше не гратиму! – твердо вiдповiв Криволап.

– Чому, чому? – заметушилися чортяки.

 – Грошi не дарма береш!

– Щоб ви, нечистi, луснули разом зi своiми грошима! – раптом закричав Криволап i кинув скрипку об землю. Скрипка враз розбилася на дрiбнi шматки, але лiсовi бiси в одну хвилину склеiли ii, як нову.

– Грай, – кричать, – коли взявся, бо розiрвемо на шматки!

Хтозна, що сталося б з музиками, якби не святi хрести в них на грудях. Опритомнiли вони наступного дня серед висохлого грудкуватого болота, коли iх гарненько припекло сонце. Скрипаль ледве доволiкся додому, вкрав йому якийсь дiдько на звалищi ногу.

Не довго пiсля цього грав Криволап на весiллях, став вiн разом з Омельком пити не в мiру горiлку i спився так, що раз знайшли його люди мертвим бiля староi греблi. Лежав вiн чорний, як вугiль, а поряд з ним його скрипка.

Старший брат, людина заможна, поховав нещасного Криволапа, а скрипку узяв собi i повiсив у коморi. Думав, може, хто купить. Проте покупця не знаходилося. Усi знали, що бiля скрипки згорiв хазяiн вiд горiлки i що була ця скрипка в нечистих руках.

Боялися купувати таку пiдозрiлу рiч.

– Кинь ти ii кудись у болото, – казали Лавровi.

– Стану я викидати таку рiч у болото, вона грошi вартуе!

Лавро був, не дивлячись на заможнiсть, дуже скупим. Тим часом народився у Лавра пiсля кiлькох рокiв бездiтного життя синок, назвали його Опанасом. Весело рiс Опанасик в старiй теплiй хатi, грався пiд тiнистими грушами, бiгав собi на волi по зеленiй левадi. Дивувалися усi його незвичайним розумом.