Чорт зна що. Запропаща душа

Увидiвши чортiв портрет, страх як перепудилася i зняла такий крик, що навiть Омелько збудився i, протираючи очi, розглянувся на всi сторони, думаючи, що кузня горить.

– Ой, лишенько! Ой, в боцi коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.

– Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тiлько чортiв портрет! – промовив Омелько.

– Тепер i я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?

– Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, i самi чорти!

– Зiтри його, чоловiче! Та не видиш, який вiн страшний?

– Що вже стерти, то таки не зiтру.

– Та чому?

– А хоч би i тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – вiдказав Омелько i знов плюнув на портрет чортовий.

І просила, i благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортiв портрет. – Омелько стояв при свому.

Чортiв портрет таки лишився на дверях кузнi i був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечiр, чи вдень – як тiлько Омелько захоче плюнути, вiн обертаеться до портрета, плюе йому в пику i ще налае його свинею, або собакою…

Страшним голосом скликував Дiдько чортiв; стiни пекла дрижали i мало що не повалилися.

Чорти, трясучись та поховавши хвости, спiшать до свого наставника i пана, а наблизившись на вiдповiдну вiддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».

– В чиiм околi живе коваль Омелько?! – заревiв Дiдько.

Чорти мовчали i, глядячи один на другого, рушали раменами.

– До кого я говорю! Щоби хвости вам повiдсихали! – ще грiзнiше заревiв Дiдько.

– В мо… мо… мо… iм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.

– Ходи-но сюди! – гаркнув Дiдько.

Трясучись та корчачись, колесом пiдкотився чорт до трону i присiв перед ним на колiна.

– Хрест би тя побив, як ти мiг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насмiхався над нашим портретом?!

– Та… та… то… ох, всесвiтлий i благородний владико темноти, сей Омелько такий вiдважний, що навiть нас, чортiв, не боiться…

– А чому ж вiн нас не боiться?.

. Га! – заревiв Дiдько.

Чорт затремтiв i, лежачи бiля його нiг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять нiякоi капостi.

– Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревiв Дiдько так, що чорти зi страху поперевертались.

– Ви… ви… винен, – пропищав згрiшилий чорт.

Але Дiдько схопив його за язика i з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лiкоть iз рота. Чорт заскавулiв, кинувся i завертiвся вовчком.