Місячна долина

– Незчуешся, як тринадцять, а мо, й чотирнадцять доларiв за тиждень виробиш!

Сексон засмiялась – i в клубах пари, що звивалася з-пiд ii невсипущоi праски, затанцювало в неi перед очима золотими лiтерами слово середа.

– Ну, що ти скажеш про Бiллi? – спитала Мерi.

– Менi вiн подобаеться, – щиро вiдповiла Сексон.

– Гляди, щоб часом далi не зайшло.

– Як захочу, то й зайде, – задирливо кинула Сексон.

– Краще нехай не заходить, – застерегла Мерi. – Тiльки голову собi заморочиш. Вiв не одружиться.

Багато дiвчат уже пересвiдчилися. Вони всi до нього липнуть.

– Я не липну до нього, i взагалi не маю такого звичаю.

– Ти як собi хоч, а я тебе попередила, – закiнчила Мерi.

Сексон споважнiла.

– Хiба вiн… не… – почала вона, i в очах ii промайнуло запитання, якого вона не наважилася промовити.

– Та нi, зовсiм не те! Хоча – що могло б стати йому на завадi? Вiн хлопець такий, що пошукати б! Але не бабiй: потанцюе, покрутиться, погуляе, а далi – анiнi. Не одна вже облизня спiймала у нього.

От i зараз – iй-бо, добрий десяток дiвчат закоханi в нього. А йому до всiх байдуже. Ну, хоча б Лiлi Сендерсон, ти ii знаеш. Ти ii бачила минулого лiта на слов’янськiй гулянцi у Шелмаундi – така висока, гарна, бiлявка, що все ходила з Батчем Вiлоузом.

– Так, пригадую, – сказала Сексон. – І що ж вона?

– Ну, в неi вже все було гаразд iз тим Батчем, аж тут Бiллi й собi почав з нею танцювати, коли побачив, яка вона метка до танцiв! Ну танцюе й танцюе… А Батч, звiсно, не полохливий.

Вiн пiдскочив до Бiллi та при всiх почав йому вичитувати, а тодi – застерiг. Бiллi стоiть собi та слухае, знаеш, отак – напiвсонно та спокiйно, як то в нього бувае. А Батч усе розпаляеться, розпаляеться, й усi чекають, що ось-ось хлопцi зiтнуться.

Тодi Бiллi й питае: «Ти вже скiнчив?» – А Батч йому: «Так, скiнчив, а тепер, – що ти менi скажеш?» І, що б ти думала, вiн сказав, як усi на нього повитрiщалися, а Батчовi очi аж кров’ю налилися? «Та нiчого, – каже, – не скажу, Батче».

Так i сказав. А Батч так остовпiв, що його можна було б пiрцем на землю звалити. «Ти з нею бiльше не танцюватимеш?» – каже Батч. «Звiсно, нi, як ти кажеш, що не можна», – каже Бiллi. Отак i сказав.

Якби це зробив хто iнший, усi б його мали за страхополоха, почали б зневажати. Але Бiллi – нi. Бачиш, вiн себе скривдити не дасть; всяке зна, що вiн боксер, i коли вiн поступився мiсцем i не помiрявся з Батчем силою, то, звичайно, не тому, що злякався.