Моральні листи до Луцилія. Том I

Я розмовляю з тобою не мовою стоiкiв, а по-своему, набагато м’якше. Ми ж бо стверджуемо, все, що примушуе нас волати i стогнати, нiкчемне i варте, щоб його зневажали. Та облишмо цi надто голоснi, хоч, клянусь богами, i справедливi, слова. Я вчу тебе тiльки не бути нещасним передчасно, коли те, на що ти з тривогою чекаеш нинi ж, може i зовсiм не статися i напевно що не сталося.

(5) Багато що мучить нас бiльше, нiж треба, багато що передчасно, багато що – наперекiр тому, що мучитися ним зовсiм не треба.

Ми або самi перебiльшуемо своi страждання, або придумуемо iх, або передбачаемо. Перше ми зараз розбирати не будемо: справа це суперечлива, тяжба тiльки почалася. Те, що я назву легким, ти – наперекiр менi назвеш болiсним. Я знаю таких, котрi смiються пiд бичами, i таких, якi стогнуть вiд ляпасу. Пiзнiше ми побачимо, чи в тому справа, що самi речi цi сильнi, чи в тому, що ми слабкi.

(6) Обiцяй менi одне: коли тебе з усiх куткiв почнуть переконувати, нiби ти нещасний, думай не про те, що ти чуеш, а про те, що вiдчуваеш, терпляче подумай про своi справи (ти ж знаеш iх краще вiд усiх) i запитай у себе: «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять i бояться навiть мого дотику, нiби негода може перейти на них? Насправдi це бiда чи бiльше виглядае як бiда?» Розпитай у самого себе: «А раптом я терзаюся i журюся без причини, i вважаю бiдою те, що зовсiм не бiда?»

(7) Ти запитаеш: «Звiдки менi знати, марнi моi тривоги чи не марнi?» – Ось тобi вiрне мiрило! Мучить нас або дiйснiсть, або майбуття, або те й те разом.

Про дiйснiсть судити неважко: аби лиш ти був здоровий тiлом i вiльний, аби лиш не томила болем нiяка образа. Тепер подивимось, що таке майбуття.

(8) Сьогоднiшньому дню немае до нього дiла. «Але ж майбутне наступить!» – А ти глянь, чи е вiрнi ознаки наближення бiди. Бо страждаемо ми в бiльшiй мiрi вiд пiдозр, нас морочить те, що нерiдко закiнчуе вiйни, а ще частiше прикiнчуе людей по одному, – чутки. Так воно й бувае, мiй Луцилiю: ми вiдразу приеднуемося до загальноi думки, не перевiряючи, що примушуе нас боятися, i, нi в чому не розiбравшись, тремтимо i кидаемося навтьоки, мов тi, кого вигнала з табору пилюка, яку пiдняла своiм бiгом отара овець, а чи тi, кого залякують невiдомо ким розповсюдженi небилицi.

(9) Не знаю як, але тiльки видумане тривожить сильнiше. Дiйснiсть мае свою мiрку, а про те, що доходить невiдомо звiдки, ляклива душа не придумуе казна-що.