Брама Расьомон (збірник)

Врештi-решт дiйшло до того, що навiть його учень, той самий, що лiкував йому носа, почав нишком подейкувати, буцiм вiн, монах, грiшить байдужiстю до релiгii. Монаха особливо обурила вихватка шалапута-послушника. Якось, почувши за вiкном собаче вищання, вiн вийшов подивитися, в чому справа, i побачив, що послушник, вимахуючи палицею завдовжки два фути, ганяе по двору кудлате худюще собача. І якби ж вiн просто ганяв! Нi, вiн ганяв i при цьому азартно горлав:

– А ось я тебе по носi! А ось тебе по носi!

Монах вирвав у хлопчини палицю i розлючено вдарив його по обличчю.

Палиця виявилася старою дощечкою для пiдтримування носа.

Монах усе дужче жалкував, що так необачно вкоротив собi носа.

А потiм настала одна нiч. Невдовзi пiсля заходу сонця подув вiтер, i звучання дзвiночкiв пiд покрiвлею пагоди надокучливо лiзло у вуха. На додачу доволi похолодало, тому старий монах, незважаючи на те, що йому дуже хотiлося спати, нiяк не мiг заснути. Вiн лежав iз розплющеними очима й раптом вiдчув, що в нього страшенно засвербiв нiс.

Торкнувся пальцями – нiс набряк, мовби уражений водянкою. Здаеться, зробився навiть гарячим.

– Бiдолаху неправедно вкоротили, ось вiн i захворiв, – пробурмотiв монах, шанобливо взявшись за носа, як беруть жертовнi квiти для покладання на вiвтар перед буддою.

Наступного ранку вiн прокинувся, як зазвичай, рано. Виглянувши у вiкно, вiн побачив, що гiнкго[15 - Гiнкго – рiд вельми незвичних, унiкальних, листопадних голонасiнних рослин, дерево висотою до 40 метрiв.] та кiнськi каштани у дворi храму за нiч осипались i двiр сяяв, наче вистелений золотом.

Дахи вкрились iнеем. У ще слабкому промiннi свiтанку яскраво сяяло оздоблення пагоди. Монах Дзентi, стоячи бiля розчиненого вiкна, глибоко зiтхнув.

І цiеi ж митi до нього знову повернулось якесь майже забуте вiдчуття.

Вiн схвильовано схопився за носа. Те, чого торкнулася його рука, не було вчорашнiм коротким носом. Це був його колишнiй довгий нiс п’яти-шести сун завдовжки, який звисав через губу нижче пiдборiддя.

Монах зрозумiв, що за минулу нiч його нiс знову повернувся до попереднього стану. Й тодi до нього повернулося звiдкiлясь вiдчуття радiсного полегшення, достоту таке ж саме, яке вiн вiдчув, коли нiс його зробився коротким.

– Вже тепер смiятися з мене бiльше не будуть, – прошепотiв монах, пiдставляючи свого довгого носа осiнньому вiтру.

Лютий 1916 р.

Пекло самоти

Цю розповiдь я чув од матерi. Мати казала, що чула ii вiд свого прадiда.