Брама Расьомон (збірник)

Й хоча вiн був рiдним сином дайнагона Мiтiцуни, наставника принца кровi, й до того ж учнем епископа Дзiе, верховного iерарха секти Тендай, не дотримувався нi Трьох Заповiдей, нi П’яти Заборон.[33 - В основi буддiйських морально-етичних принципiв лежать Три Заповiдi – слово, справа, думка – i П’ять Заборон – убивство, злодiйство, перелюбство, брехня, пиятика.] Бiльш того – за способом життя вiн бiльше скидався на тих чоловiкiв, яких англiйцi називають «dandy», а ми – «щонайпершими любострасниками в Пiднебеснiй». Але, хоч як це дивно, у промiжках мiж любовними втiхами вiн обов’язково читав «Сутру священного лотоса».

Судячи з усього, сам вiн не вбачав у цьому нiякоi суперечностi.

От i сьогоднi вiн прийшов до Ідзумi-сiкiбу аж нiяк не в ролi проповiдника. Як один iз численних поклонникiв цiеi велелюбноi красунi, вiн проник до ii покоiв, аби цього весняного вечора не нудьгувати самотою. Хоча до перших пiвнiв було ще далеко, вiн крадькома покинув ложе, щоби вустами, якi зберiгали запах вина, прочитати милостивi слова про шлях, на якому всi живi iстоти знайдуть спасiння…

Поправивши комiр своеi накидки, превелебний Домьо заходився ревно читати сутру.

Скiльки часу вiн провiв за цiею справою – невiдомо. Тiльки раптом вiн помiтив, що вогонь у свiтильнику спадае. Верхня частина полум’я зробилася синьою, i свiтло поступово ставало все тьмянiшим. Невдовзi гнiт почав курiти, й полум’я витяглося в тоненьку ниточку. Превелебний Домьо у роздратуваннi декiлька разiв пiдкручував гнiт, але вiд цього свiтло не ставало яскравiшим.

Однак це ще не все – в мiру того як свiтло слабiшало, повiтря в глибинi покоiв густiшало, поки зрештою набрало невиразних обрисiв людськоi постатi. Превелебний Домьо мимоволi припинив читання.

– Хто тут?

У вiдповiдь тiнь ледь чутно промовила:

– Вибачте, що потривожив вас. Я – старець, який мешкае поблизу храму на П’ятому проспектi.

Превелебний Домьо злегка вiдкинувся назад i, напружуючи зiр, заходився розглядати старця. Той розправив рукави бiлого суйкана i з багатозначним виглядом усiвся напроти нього.

Хоча ясно розгледiти старця в темрявi було неможливо, кiнцi тасьми, якi звисали вiд шапки ебосi, та й увесь його вигляд свiдчили про те, що це не лис i не борсук-перевертень. У руцi вiн тримав вишукане вiяло з жовтого паперу, яке було неважко розгледiти навiть у напiвтемрявi.

– Який такий старець?

– Справдi, назвавшись усього лише старцем, я висловився не зовсiм ясно. Я – Сае, бог мандрiв iз П’ятого проспекту.