Брама Расьомон (збірник)

«Я страждаю, й немае нiкого, хто поспiвчував би менi», – думав Ітакура, й од цього на серцi в нього ставало ще важче.

Байдужiсть оточення посилювала його недугу. Ітакура дратувався з усякого приводу i, траплялося, настiльки пiдвищував голос, що було чути в сусiднiх дворах. Часом вiн хапався навiть за меч. У такi хвилини в ньому важко було впiзнати колишнього Ітакуру. Його жовте лице iз запалими щоками зводила судома, в очах палала лють. Коли напад бував особливо сильним, вiн пiдносив тремтячi руки до скронь i починав рвати на собi волосся.

«Чи не божеволiю я бува?» – в страху думав i сам Ітакура. Вiн вiдчував, що оточення вважае саме так, i ненавидiв його за це. Але що вiн мiг вдiяти з власним страхом? Пiсля кожного чергового нападу його охоплювала гнiтюча туга, й ось тодi, наче блискавка, його пронизував страх, до якого примiшувалася тривога вiд усвiдомлення того, що сам по собi страх безумства слугуе передвiсником безумства.

Страх, який володiв Ітакурою, до певноi мiри заглушався роздратуванням, яке вiн постiйно вiдчував, з будь-якого приводу. Але в той же час роздратування часто-густо змушувало його ще гострiше вiдчувати страх. Утворилося таке собi замкнене коло, в якому стражденна душа Ітакури металася, неначе кiшка, що намагаеться спiймати власного хвоста.

Стан Ітакури викликав чимале занепокоення в його оточення, й насамперед у Маедзими Рiн’емона.

Хоча Рiн’емон вважався васалом Ітакури, насправдi вiн був представником голови роду, й Ітакурi доводилося рахуватись iз ним. Це був чоловiк богатирськоi статi, мiцний, рум’яний, вiн не знав, що таке хвороби. При цьому мало хто iз самураiв у домi мiг перевершити його щодо вченостi й володiння бойовими мистецтвами. З цiеi причини вiн i був радником при Ітакурi й виконував цю роль так майстерно, що здобув прiзвисько «другого Окубо Хiкодзи[37 - Окубо Хiкодза (1560–1639) – протягом багатьох рокiв був вiдданим васалом сьогунiв, вiйськових правителiв Токугава.

Вiдтодi як навiженство Ітакури стало очевидним для всiх, Рiн’емон втратив сон, терзаючись душею за долю свого володаря. Позаяк у палацi вважали, що хвороба Ітакури пройшла, йому належало невдовзi з’явитися туди.