Брама Расьомон (збірник)

Лише коли знущання переходили всi межi, примiром, коли до вузла волосся на макiвцi йому причiпляли клаптi паперу або прив’язували до пiхов його меча солом’янi дзорi, тодi вiн дивно морщив обличчя – чи то вiд плачу, чи то вiд смiху – i говорив:

– Що вже ви, справдi, не можна ж так…

Тi, хто бачив його обличчя або чув його голос, вiдчували раптом укол жалостi. (Це була жалiсть не до одного тiльки червононосого гоi, вона стосувалася когось, кого вони зовсiм не знали, – багатьох людей, якi ховалися за його обличчям i голосом та дорiкали iм за безсердечнiсть.

) Це вiдчуття, хоч яким би невиразним воно було, проникало на мить iм у самiсiнькi серця. Щоправда, мало було таких, у кого воно збереглося хоч скiльки-небудь довго. І серед цих небагатьох був один рядовий самурай, зовсiм молодий чоловiк, який приiхав iз провiнцii Тамба. У нього на верхнiй губi ще тiльки-тiльки почали пробиватися м’якi вусики. Звичайно, спершу вiн також разом з усiма без усякоi причини зневажав червононосого гоi. Та якось одного разу вiн почув голос, який промовляв: «Що вже ви, справдi, не можна ж так…» І вiдтодi цi слова не виходили в нього з голови. Гоi в його очах став зовсiм iншою особистiстю. У пропитiй, сiрiй, тупiй фiзiономii вiн побачив також Людину, яка страждае пiд гнiтом суспiльства. І щоразу, коли вiн думав про те, йому уявлялося, буцiм усе на свiтi раптом виставило напоказ свою споконвiчну пiдлiсть. І в той же час уявлялося йому, буцiм обморожений червоний нiс i рiденькi вуса являють душi його деяку втiху…

Але так стояла справа з одним-единим чоловiком.

За цим винятком гоi оточувала загальна зневага, i вiн жив, правду кажучи, собачим життям. Почати з того, що вiн не мав нiякого пристойного одягу. В нього був один-единий сiро-блакитний суйкан i одна-едина пара штанiв сасинукi того ж кольору, одначе вилиняло все це настiльки, що визначити первiсний колiр було вже неможливо. Суйкан iще тримався, в нього лише злегка обвисли плечi та дивного забарвлення набули шнури й вишивка, тiльки й усього, та от щодо штанiв, то на колiнах вони були в нечувано жалюгiдному станi. Гоi не носили спiднiх хакама, крiзь дiри проглядали худi ноги, i вигляд його викликав огиду не тiльки у злих мешканцiв казарми: немовби дивишся на охлялого бика, що тягне воза з охлялим дворянином. Меча вiн мав також украй подержаного: рукiв’я ледве трималося, лак на пiхвах увесь облупився.