Брама Расьомон (збірник)

Тiльки вона почала спускатися пологим схилом до Годзьо, як дiйсно хтось iззаду схопив ii в обiйми. Стояв теплий весняний вечiр, але, на жаль, було темно, i тому не видно було нi обличчя цього чоловiка, нi його одягу. Тiльки тiеi митi, коли вона намагалася вирватись, вона зачепила його рукою за вуса. Так, у непiдходящий час це сталось – якраз у нiч закiнчення термiну молiнь!

Вона запитала його iм’я – iменi вiн не назвав. Запитала, звiдки вiн, – вiн не вiдповiв. Вiн твердив лиш одне: «Слухай, що я тобi скажу!» І, мiцно обнявши, тягнув ii за собою вниз по дорозi, все далi й далi.

Хоч плач, хоч кричи – час був пiзнiй, перехожих навколо нiкого, так що порятунку не було.

– Ну а потiм?

– Потiм вiн затяг ii до пагоди храму Ясакадера, i там вона провела нiч. Ну а що там сталося, про це менi, старому, говорити, мабуть, нема чого.

Старий засмiявся, i в кутках його очей знову зiбралися зморшки. Тiнi на вулицi зробилися ще довшими. Лiтнiй вiтерець змiв до порога розсипанi пелюстки вишнi, i тепер вони бiлими цяточками виднiлися серед камiння.

– Та чого вже там! – сказав пiдмайстер, нiби щось згадавши, i знову заходився щипати борiдку. – Що ж, оце i все?

– Якби це все, не варто б i розповiдати. – Старий, як i ранiше, м’яв у руках горщик. – Коли зiйшло сонце, цей чоловiк – певно, так уже судилося йому – сказав iй: «Будь моею дружиною!»

– Та невже?

– Коли б не було в неi вiщого сну – iнша рiч, ну а тут дiвчина подумала, що так бажае Каннон-сама, i тому ствердно кивнула.

Вони для порядку обмiнялися чарками,[66 - Обмiн чарками – частина весiльноi церемонii.] i вiн зi словами: «Це тобi для початку!» – винiс iз глибини пагоди дещо iй у подарунок: десять шматкiв вiзерунчастоi тканини й десять шматкiв шовку. Еге, така штука тобi, хоч як старайся, мабуть, не пiд силу!

Пiдмайстер посмiхнувся й нiчого не вiдповiв. Солов’i бiльше не спiвали.

– Невдовзi цей чоловiк сказав iй: «Повернуся ввечерi!» – i поспiшно кудись пiшов. Лишилася вона сама, й туга обняла ii ще дужче.

Хоч яка вона була розумниця, та пiсля всього, що сталось, у неi, звичайно, руки опустилися. Тут, аби якось розважитись, вона так, випадково, заглянула в глиб пагоди – скiльки там було всякого добра! Що парча та шовки! Там стояли незлiченнi скринi з усякими скарбами – коштовним камiнням, золотим пiском. Од усього цього навiть у хороброi дiвчини тьохнуло серце.

«Всяко бувае, та якщо в нього такi скарби, сумнiву немае.