Дім, у котрому заблукав час

Сонячнi показували, котра година, доки небокраем рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальтi були нашкрябанi крейдянi циферблати – люди «конструювали» собi сонячнi годинники), та надходила осiнь – час похмурих дощових днiв, а ще були ночi – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахмiттям хмар, що й рятiвник-мiсяць не прозирае…

Насправдi час нiкуди не подiвся. Це було зрозумiло з того, як завше невiдворотно нiч вiдповзала до якогось лише iй вiдомого вимiру (аби перебути день), поступаючись мiсцем ледачому, напiвсонному свiтанку.

З того, як ранок непомiтно, крапля за краплею, переливався у день, а опiсля до вiкон вкотре пiдступали волохатi сутiнки.

І звiсно, невблаганно наближалась осiнь.

Роздiл ІІІ

Осiнь

…Богдан повiльно сунув вулицею – стомлений, голодний, злий. До роботи вiн сьогоднi знову не дiстався – транспорт так i не запустили, а йому було на iнший кiнець мiста, автiвки вiн не мав. Зателефонувати теж нiяк – мобiльний зв’язок досi не вiдновили.

Треба вертати додому. Годi дивитися на переляканих людей довкола, на схарапуджене мiсто, просякнуте iхнiми страхами. Нi, додому. А раптом Мира повернулася?

Якщо вона вдома, вони разом приготують вечерю (точнiше, приготуе вiн – Мира його просто надихатиме), повечеряють, вiзьмуть Грубаса до себе на лiжко, залiзуть усi трое пiд теплий вовняний плед i будуть просто мрiяти. А мрiям не потрiбен час. Мрii живуть у безчассi. Не треба iм телевiзора з футболом та серiалами, не треба навiть повернення соцмереж iз iхнiм штучно вигаданим життям, не треба часу.

Тiльки вони трое – хлопець, дiвчина i кiт. Якби вона повернулася. Чого йому ранiше це на думку не спадало? Богдан пришвидшив крок. Здiйнявся колючий порив вiтру, хлопець зiщулився, пiдняв комiр куртки, роззирнувся. Ця самотнiсть така осiння…

А що, як годинниковий час зник не випадково?

…Маленьким хлопчиком вiн завше дивувався, як то влаштованi годинники, мiг довго розбирати i роздивлятися котрийсь iз них, дорослi навiть жартували – бути малому годинникарем.

Його батько був годинникарем. А шестирiчний Богданко уявляв себе маленьким жителем великого складного механiзму, дозволяючи своiй уявi вiльно вести його за собою, – крокував колiщатками, видирався на великi шестерiнки, з нiг до голови вимащувався у мастилi… А потiм повертався у реальний свiт, i так йому хотiлося сконструювати власного годинника, такого хитромудрого та незвичайного, щоб усi просто очманiли.