Дім, у котрому заблукав час

Роздiл ІV

Кохати i кохатися

…Так солодко кохати у шiстнадцять, так легко зiзнаватися у почуттях, удвiчi палкiше вгамовувати свою спрагу поцiлунками, вiдпускати крила однi на двох. Дарувати нездiйсненнi обiцянки, у думках вiддавати життя одне за одного, мучити i мучитись надуманими образами й нестерпними ревнощами, доводити до вiдчаю скаргами та звинуваченнями i вiддаватись до останньоi краплини у примиреннях. Так солодко лiтати вдвох, вiдчувати себе небожителями, не думати про час, вiдвойовуючи у нього кожну мить, щоб довше побути разом.

А потiм твоя половинка кудись зникае, забравши твiй розум, твiй спокiй i твоi крила, а ти залишаешся наодинцi з вашими спiльними спогадами, такий земний, самотнiй i спустошений.

…Так легко кохати у дев’ятнадцять, коли ти вiльний, без особливих планiв на майбутне i без зобов’язань. Просто бути поруч, без обiцянок та умовностей. Насолоджуватись одне одним без почуття провини. Так само легко вiдпускати i з головою пiрнати у новi стосунки, в яких закохуватись по-новому.

Без зайвих думок дарувати одне одному щастя, отримуючи бiльше, нiж вкладаеш. Витрачати час на когось без жалю, адже цей хтось даруе свiй час тобi у вiдповiдь. Не зважати на час узагалi, бо ж будуть iншi коханцi, i для них вiн теж знайдеться.

…Так боляче кохати на межi близько тридцяти, так важко миритися з ii звичками, ii iстериками з плачем та биттям посуду. Так складно дiзнаватись, що у неi на душi. Пече вогнем у скронях ii минуле. Подумаеш, скiльки рук обiймало ii плечi, скiльки вуст торкалось шкiри, скiльки пальцiв пестило волосся, – i вiшаеш собi петлю на шию.

Так довго будувати наново мости й фундаменти, щоб стосунки ставали мiцнiшими, не розвалилися пiсля черговоi сварки. І жити тiльки майбутнiм, твого, ii, ваших дiтей. Рахувати кожну годину, день i рiк, прожитi разом. Пам’ятати усi важливi дати, усi рiчницi й забути у часi про себе взагалi.

…А чи iснуе кохання в сорок, п’ятдесят, вiсiмдесят i перед смертю? Чи може хтось на останньому подиху сказати, що закоханий? Який термiн придатностi у кохання, скiльки часу потрiбно, щоб воно згасло чи розгорiлось наново? Час – безликий, як i кохання.

І тiльки ми можемо дати iм обом своi обличчя.

По життю Богдана встигло потоптатися чимало дiвчат, як по новенькому пухнастому килимку бiля дверей. Хтось витер тут старi черевики, вимазанi у болотi, хтось обережно роззувся, хтось залишив чорну мереживну панчоху чи загубив набiйку вiд нових рожевих босонiжок.