Батяр з Клепарова

Северин мчав нiчними вулицями i тiшився, вiдчував невимовний захват та пiднесення – i честь батярську збережено, бо нiчим не зганьбився перед тими личакiвськими, i здоров’я свого не втратив у тiй страшнiй сутичцi, яка могла стати останньою в його життi, i бузя вцiлiла. Вийти з таких стрiчей без жодноi подряпини на твари – то велика справа! Северин майже летiв над рiдними, такими любими серцю львiвськими вулицями.

Ось паркан. Сходи.

Дверi в дворик. Дворик. От матолки! Хто ж на нiч бiлизну залишае сушитися!

Висока цегляна стiна.

Знайомi виступи i вибитi цеглини, аби вибратися нагору.

Так, вже на горi. Тепер зiскочити вниз.

Ще один дворик. Вихiд на галерею внутрiшнього балкона i через довгий коридор на iншу вулицю.

Тепер бiгти до кiнця вулицi i звернути праворуч. А сюрчання свисткiв i розлючений гавкiт псiв хоча й долинае з кiлькох бокiв, та звучання те все слабшае.

Тепер звернути за рiг будинку.

Четвертий дiм з краю. Забiгти в браму глухого внутрiшнього двору, з якого немае iншого виходу. Але там, на долiвцi того двору, пiд однiею зi стiн е дуже цiкавий каналiзацiйний люк.

На самому краю хiдника зарухався важкий чавунний люк. Вiн вiдсунувся чимдалi набiк i з нього обережно вигулькнула, лише по самий нiс, Северинова голова.

На всi боки вулиця була порожньою й тихою. Нiчна вiльгiсть лагiдно обiймала зморенi за день будiвлi, вкривала сизою росою чорну брукiвку.

Лiхтарi де-не-де висмикували з темряви освiтленi плями безлюдного простору. Нiде анi шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличнiй брукiвцi. Немов бавлячись, засунув на мiсце важезний люк. Вiн спершу почув, а потiм i помiтив, як у самому кiнцi освiтленоi вулицi метушилися якiсь люди з розлюченими песиками. Тi люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотiли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно iм було людей будити! Северин нарештi здогадався, що то, мабуть, були полiцейськi. Цiкаво, а що вони там роблять у такий пiзнiй час, на тих вулицях у батярському районi? Мабуть, шукають когось.

Северин поправив на собi маринарку й капелюха i, злегка насвистуючи мелодiю новоi пiсеньки «Ми нинi стрiнулись знову…», аби не привертати до себе зайвоi уваги, зникае невловимою тiнню у м’якiй теменi батярських кварталiв.