Свята Марійка

– Давно вже разом не спимо…

– Викинь його речi на вулицю! Ось так, усi, як е, збери у велику сумку й викинь, i скажи, що пожалiешся начальству!

– Нi, це ж буде страшний сором! Та й… а що як Вiталька забере речi i насправдi пiде? Може, та полюбовниця тiльки цього й чекае.

– І що ж твiй чоловiк думае, де його совiсть?

– А ще та жiнка? Хто вона така, як iй не грiх розбивати сiм’ю, забирати батька у малесеньких дiтей?!

– Ти ж узнай, Надеждо, та пiди до тiеi безсоромноi та хоч патли iй потрiпай або – плюнь у вiчi!

– Звiдки ж я дiзнаюся, хто вона, – прислухаеться до порад Надежда.

– Шила у мiшку не втаiш, – кажуть iй подруги. – Рано чи пiзно, але про все дiзнаемось.

– Бiдна ти, бiдна, така ще молодесенька, а вже безталанна.

Так усiм гуртом Надежду пожалiють, вона поплаче, побiдкаеться, та й тягне дiтей додому.

Вiталька ж прийде, було, пiсля роботи додому, нi на дiтей, нi на жiнку геть не гляне; вимиеться, причепуриться, дорогим одеколоном обiллеться увесь та й iде кудись, ще й насвистуе – чисто тобi парубок!

Пробувала Надежда чоловiка всовiстити – тiльки посмiхнувся.

Надежда упала навзнак, головою ударилась об дверi, скрикнула, розпласталася на весь зрiст. А Вiталька переступив ii та й пiшов собi, i не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.

І не часто, але почав Вiталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тiльки мовчки – але «не так» дивилась.

Потому перестав чоловiк додому на нiч приходити.

То удень перебуде на роботi, увечерi не повернеться, переночуе десь i аж надвечiр другого дня прийде.

А далi й по три днi на квартирi не з’являвся.

Мусила сховати Надежда гордiсть у кулак та й iти до чоловiка на роботу, щоб хоч там його застати.

– Вiталю, у нас нема що iсти, дай хоч трохи грошей… – просить.

А вiн:

– Нема грошей i у мене, – каже, – ти ж повинна вiд подруг своiх знати: нам ще зарплатнi у цьому мiсяцi не давали.

Надежда запитуе у жiнок, а тi кажуть: та нi, була зарплата, невелика, але ж була.

От Надежда знов – до матерi.

– Мамо, – просить, – порадь менi, що робити? Хiба йти й просити у чужих людей, бо немае вдома нi копiйки, дiти хочуть iсти, а чоловiк мене майже кинув.

А та порадила:

– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вiтальцi видавати грошi, то нехай перед тим тебе попередить.

Так вона й зробила.