Свята Марійка

Що я iм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого вiдмову i тепер мати я?

– Заспокойся…

– Та й була б кiмната вiльна, зробили б Ігорку дитячу.

– Вона скоро вже поiде, i буде все, як ти хочеш.

Христя стояла пiд дверима й слухала, i поки мама з вiтчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала маминi слова й сахнулась:

– Нi, не мiй, то й не мiй… – прошепотiла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пiшла до туалету, а звiдти – повернулася у свою кiмнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла вiдразу ж заснути.

«А й справдi, – думала Христя, – це ж мiй син, моя дитина, чому б менi хоч раз на нього не глянути? Чому я вiдводжу погляд?»

І Христя встала, навшпиньки прокралася до материноi кiмнати, хлопчик вже втишився i спав. Мама з дядьком Славком i далi пили чай на кухнi, вони голосно брязкали посудом i розмовляли. Тому Христя низько зiгнулася над дитячим лiжечком, обережно просунула долонi пiд тiльце дитини, вийняла малого i притулила його до себе.

Пiдiйшла iз сином на руках до вiкна, пiдставила до свiтла. Мiсяць гарно освiтив маленьке личко. Христя дивилась на дитину, але нiчого не вiдчувала, вона мов ляльку тримала на руках. Та нi! Лялькою б вона принаймнi тiшилась, а це…

І раптом Христi згадалося дитинство, так гостро, аж не стало дихати, як вони гарно жили з мамою, як мама ii любила, як тiшилася ii успiхами, обiймала. А тепер? Тепер вона хоче випхати ii з дому, i все через що? Через кого? Через оцю дитину? Але ж i вона мамина дитина!!!

– А! То це ти мене на нього промiняла?! – як скрикне раптом Христя, а тодi як брязне малим об лiжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!

До кiмнати убiгли дядько Славко i мама, увiмкнули свiтло, а тут таке.

– Що це ти тут витворяеш?! Що ти собi надумала, зiзнавайся!!! – замiсть заспокоiти доньку, кинулася до неi з кулаками мама. – Ти чого лiзла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!

Дядько Славко ледве-ледве вiдтягнув маму вiд Христi, а то б побила.

Цiлу нiч Христя сидiла малопритомна у своiй кiмнатi, руки у волосся, i думала, думала. А вранцi зiбрала речi, i дядько Славко повiз ii здавати документи до музичного училища i там же зняв для Христi квартиру.

– Поживеш поки що тут, ось тобi грошi на перший час, буде ще треба, то дзвони.

– Дякую…

Із того мiста Христя додому бiльше не повернулась.