Маринчина лялька

– Он як у кого чоловiк у хатi, то ж хоч якесь е право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки пiдеш далеко замiж, мене покинеш? Що я тодi буду сама робити iз усiм цим безголов’ям?

Так сяду i ридаю. І здавалося б, уже й була покiрна долi, зробилася байдужа до всього на свiтi, зацiплюся, i роблю собi та й роблю. Аж часом щось таки находило менi на серце, i починала рвати коси.

Сидiла, розпатлана i сива, голосила, а дiти ж чують!

– Мамо, я буду iз вами, – тихенько обiйме мене i просить Ганя.

 – Я вас нiколи не покину, вiрте.

– Правда, доню?

– От як не вiрите, то й перехрещуся!

– Хрестись до образа…

І Ганя хреститься. Я тодi на трохи вiльна.

Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бiк села, у своеi тещi. Його ровесник – мiй Макар, згорiв живцем в Германii, нiколи не приведе синок менi невiстки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотiла б.

Я тiльки до Христушки ходила, до тоi ангельськоi дитинки, що померла в голодовку на другий ранок пiсля свого народження.

На Зеленi Святки й Провiдну недiлю ходжу я на гробки, веду за собою усiх дiтей.

А так…

Зате ж в Олександри знов весiлля! На цей раз вже Ганiна ровесниця Галина вiддавалась. Це ж було в сусiдах – треба й у себе навести лад.

Берусь мастити хату – iз причiлка бiлою глиною, вiд поля – рудою, червоною пiдводжу призьбу.

Ганя менi допомагае.

Грiшка з Іваном – молодшi хлопцi, носили воду.

Маруся мие в хатi вiкна, пiдмiтае стежки.

Мирося глядить гуси.

А що вже казати про Олександру iз Арсеном! Це ж у iхнiй двiр повинно звiдусiль наiхати багато родичiв. А ще ж зiйдеться все село дивитись. Роботи тоi, роботи!

Сусiди рiжуть кури, варять холодцi, печуть короваi i хлiб, баба-кухарка орудуе бiля печi. А тим часом дружки вбирають хату – весiлля ж гуляли у великiй свiтлицi! Вже посеред столу стоiть гiльце, на ньому – червонi й синi квiтки, пучки паперу. У саму вищу квiтку батьки встромляють грошi – це на достаток молодим, прив’язують ще й житнi колоски – на щастя.

Щаслива Галина розправляе по лiжку бежевий костюм – пiджак i спiдницю, як тодi по модi, бiлий вiнок iз вельоном – лежить на вишитих подушках.

– Примiряй, Галю, до себе! Ну примiряй!.. – дуже просить старшу сестру маленька ще Антося.

– Вона ще не молода, не можна! – каже моя Маруся. – От завтра буде свадьба, от тодi й надiне!

– А як же гарно буде! – радiють Грiша iз Степаном i собi крутяться коло дiвчат.