Маринчина лялька

А Грiша бабi дорiкнув:

– То хлiбом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелi?!

– Ти бач, який розумний! – пiдвелась баба iз ослона i рушила до дверей.

– Дай, Ганю, полотна, – я зупинила повитуху на порозi. – Вибачте, тiтко Домко, хлiбини цiлоi тепер немае, самi бачите. От, хоч полотно вiзьмiть?…

– Ти краще б яку хустку дала… – схилилася i зашептала надi мною Олександра. – Як заведено.

– Немае хустки, он – хiба рушник.

Ганя вiдкрила вiко скринi i дiстала звiдти невеличкий кавалочок – сiрий-сiрий.

– Цей?

– Нi, дай того рушничка, що з червоним бережком…

– Та чого там?… – зам’ялась баба. – Я й не прислужилась. То… Але… Менi б краще дали яке ряденце. Я ж розумiю, Маринко: у тебе немае чоловiка…

І чому тодi баба так сказала? Бо таки й сталося, що Мирося народилася, а ii тато невдовзi вмер. Далеко вiд своiх рiдних та вiд дому.

Загинув мiй чоловiк на вiйнi…

Вiн собi помер i знайшов для душi та тiла вiчний спокiй! А я мала вiддавати за його дитину рушниками!

А я ж тi рушники, полотна й рядна цiлу осiнь, зиму i весну сама ткала на верстатi! Нi дня, нi ночi не бачила…

Бо це ж тяжка i довга праця.

Починала труд тим, що сiяла коноплi. Потiм проривала, глядiла вiд курей.

Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у в’язки i носила на собi аж за два кiлометри вiд хати – вимочувати, у Гiрський Тiкич, до Острова.

Закладала там тi коноплi до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бiгуча.

Через десять днiв я йшла до Острова i виймала на берег «козлики» – перемоклi снопи конопель. Сушила iх тiльки день, а тодi на своiх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клунi.

Щоб не погнили, сiдала я на долiвцi, брала по жмутку стебел i терла на терницi – аж до клоччя.

Те клоччя потiм вичiсувала на щiтках.

У хатi в мене була дiрчаста лавка. У тi дiрки я вставляла кужелi, i веретеном пряла – смикала поволi iз кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палицi – козелець, i з моткiв уже перемотувала ii в клубок.

Пiзно в осiнь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сiни i одна кiмната, а в нiй – стiл i пiч, i трохи мiж ними простору, на всю зиму його «з’iдав» верстат.