Маринчина лялька

А я на колгоспному полi робила тяжко… Тiльки мiсяць, i то не повний посидiла пiсля пологiв вдома. А тодi вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвiта управляючий i загримав у вiкна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогоднi на трудоднi!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисцi дитина цицькова спить, чоловiка мого ще немае з вiйни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самiй сорочцi, простоволоса ще, в дверях, а за мною – ряснiють голови: голосний стукiт розбудив i полякав усiх у хатi.

– Не в одноi тебе дiти, от знайшла новину менi! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже мiсяць як вдома сидиш, а там – робота стоiть! Хто буде працювати? В колгоспi рук не вистачае.

– Дитина ж…

– Дитину хай бавлять старшi дiти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогоднi до обiду, то запишу тобi вiдказ, а тодi… тодi сама знаеш, що може бути! Дорога на Сибiр!..

– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тодi глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько.

Та й побiгла мерщiй помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.

– Ганю, виженеш теличку на обору i кинеш iсти. А я тим часом хоч якусь лемiшку зварю, ще й на обiд щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грiшка напоiть вiвцi, i Марусi я теж дам щось свое.

– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – пiдводить соннi очi Ганя – дуже рано; це менi нагадуе. – А як же наша дитина?… – Ганя сiдае в сiнi, складае руки – пiд грудьми: болить ще вiд вiйни, вона вже й звикла.

– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю iз Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.

А моiй старшiй доньцi нiколи нiчого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирае довге волосся в руки, плутае його i виплiтае пшеничну косу, закручуе ii на потилицi – мов жiнка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидае сiру хустку, замотуе низько-низько над очима, зав’язуе попiд шию…

А я тим часом йду надвiр, насмикую зi стiжка ще торiшньоi сивоi осоки, понакручую крутнiв, щоб топити пiч, несу до хати i закидаю тi крутнi у ненаситну пащу.

У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечiкую, щоб прогорiло, а тодi ставлю до черенi повен баняк води, коцюбою пiдпихаю; iще один, у нього вливаю воду…

І вже за столом, вмочаючи в лемiшку хлiба, наказую няньцi:

– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаешся за старшу.